Розділ «VI»

— Погодь, — Вітя відчував себе майже Богом. — Хотіли її на судмедекспертизу забрати, бо це уголовка, а потім… батько її вмішався, почав скандалити, що не хоче розтинів, гроші дав… А ментам шо? Діло ясне, та й до хріна в них отих уголовок, справ… Сказали, що хай тут лежить. Бардак, кароче. Раніше строго було: насильственна смерть, так обізательно тіло потерпілого — на розтин у морг, до ментовських експертів. А тепер? Підшили в діло висновок врачів, наше заключення — і гайда. Демократія, бля. Та ми все ж вскритіє зробили, тіки папіку її не кажи. Ну не можемо ми іначе — це ж підсудна справа, не робити вскритіє! Та ти не думай, так усе акуратно, вона просто як лялечка!

— О господи…

— Шо таке?

— Нічого, так…

— То ти з непривички, — пустив дим у стелю Вітя. — Я теж колись… Та воно тобі не треба. Ладно, пішли. Ти в трупо-храниліщі вже бував?

— Ні.

— Тоді дивись, акуратно. Я за дверима постою, шоб тобі не мішать.

Він рушив із цього «передбанника» до внутрішнього входу в основне приміщення, а я за ним. Пройшли коридором. Запам’ятав, що ми проминули кілька бічних дверей і підійшли до міцніших. Вітя взявся за ручку: двері наче знехотя прочинилися, і я відчув ледь помітний нудотно-солодкуватий запах тліну, розкладу. Мій супутник увімкнув світло.

— От тобі «місце останньої реєстрації громадян» — МОРГ! — мало не зареготав Вітя. — Ось ми її на каталонку — і в комнату для одєванія. Там добре. Бо тут холодно.

— А я думав, мене морозить, — здивувався.

— Тут усіх морозять, — повчально мовив Вітя. — Особливо наших клієнтів.

Зі мною відбулося щось дивне, як потім згадувалося: простір кімнати переді мною неначе побрижився, потім став схожим на кубістичну картину — прямі лінії, гострі кути, дуги, квадрати… Вітя щось швидко і впевнено робив, та моя увага була поглинута не К’ярою (чому?!), а білим мертвотним світлом, тяжким запахом, що став, здається, виразнішим, відчутнішим, і відсіками, чи як вони там називаються, схожими на невеликі камери схову… Прийшов до тями вже тоді, коли ми удвох із Вітею котили металеві ноші, на яких лежала моя К’яра. Обличчя її трохи пожовкло, але виглядала вона прекрасно. На мить мені здалося, що вона погарнішала… Дивився на неї і не міг надивитися. Люба моя!

Ми перевезли К’яру до іншої кімнати — Вітя показував шлях.

— Отут ми дівчинку на кушеточку, — мурмотів мій організатор і помічник. — Так… Потроху… Ну, я вийду, а ти вже дивись…

Вітя залишив мене, точніше, нас наодинці. Нарешті! Відчував дивну ейфорію: К’яра поруч! Вона тиха, лагідна, нікуди не поспішає, загадково мовчить. Довго вдивлявся в її обличчя, в кожну таку дорогу мені рисочку. К’яра спала: такої вродливої і чудово-загадкової дівчини ніколи не бачив. Лише тепер глибоко усвідомив, зрозумів казку про «приспану красуню». Так, я той герой, що розбудить її… Ні, я не будитиму довершеність, а просто цілуватиму мою незрівнянну, її кохане тіло.

…Спочатку не міг повірити в нове відчуття, але вмить зізнався собі: такої потужної ерекції не відчував давно. Здається, нічого подібного в мене з К’ярою не бувало ані під час мандрівок, ані в нашому місті. Неймовірне, солодке відчуття! Незчувся, як уже цілував К’яру в губи, притулявся до неї, хотів, жадав… Саме в цей момент мене охопив теплою хвилею неймовірний, повний, довершений оргазм. Та хвиля швидко пройшла через усе тіло! Вивільнення було таким глибоким, полегшення таке всеохопне, що не відразу звернув увагу на мокрі штани. Зачудовано дивився на К’яру, аж нарешті — на темну пляму між ніг…

Двері відчинилися, і в темній щілині між одвірком і ними з’явилася голова Віті.

— Саня, закругляйся, мені додому пора, — він із задоволенням дивися на мої жалюгідні штани.

– Її мають поховати! — через жах, що раптом охопив мене, сказав це вголос.

— Так то ж післязавтра, наскільки я помню, — стенув плечима Вітя. — Приходь завтра, поговориш із Льохою, то єсть Олексієм… Усе на світі можна рішить по-людськи.