Розділ «Х»

***

Дивно, що у в’язниці сон спочатку порушується, а потім знову налагоджується, повертається до норми. Поновлюються звичні біоритми (і це — при обмеженні руху, харчування). Був би я медиком, то накатав дисертацію про такі дива. Втім, припускаю, що подібне відбулося лише зі мною. Попри зовнішнє збайдужіння до всього на світі, образ К’яри яскравіє, заповнює собою свідомість, живе… Гадаю, це внутрішній рух, зростання насінинки в душі і є компенсацією за обмеження простору, блокування інформації із зовнішнього світу. Лише завдяки силі думки починаються мандрівки незвіданими світами. Без жодних наркотиків. Можна уявляти будь-що, будь-кого, переноситися в минуле й майбутнє. І все — разом із К’ярою, звісно. О, ці яскраві видіння! Не вистачить у мене хисту описати їх! Тропічні острови й засніжені гори, тихоплинні лагідні річки з безлюдними берегами й гомінкі багатомовні міста — в Європі чи деінде? Уява працює так, що здригаєшся, коли віконце «годівниці» з гуркотом відчиняється і наглядач дає, ледве не кидає, гидку на вигляд і смак сіру масу, яку тут називають кашею. Втім, я вже звик. Мені байдуже. Своєю байдужістю дратую тих «вільних», а насправді так само ув’язнених людей, що наглядають за мною у тюрмі, стережуть мене, вичікують, щоб запроторити в карцер, убити зрештою. Та хіба я не мертвий? Такий самий по-іншому живий, як і моя К’яра.

***

Роком більше, роком менше — це нічого не змінює, не змінює суми, нагромадженої буттєвої маси або структури. Єдине, чого я можу прагнути — не залишатися у цій структурі остаточно, не ставати самодостатнім. Колись мені здавалося, що якраз самодостатність є метою самовдосконалення людини. Сьогодні я думаю, що це лише один зі щаблів угору. Будь-яка застиглість є смертю живої системи, кінцем її функціонування. Але ця загроза дальша і спіткала вона небагатьох. Набагато реальнішою є повсякденна загроза так і не досягти нічого й не осягнути структури — або ж відмовитися від її «вирощування», піддатися котрійсь або усім зразу спокусам лукавого у нашій пустелі; плюнути на все, запити, деградувати, відкрити кіоск із жуйками і пивом, стати врешті-решт, «таким, як усі» — тобто ніяким. Таким, як усі, я вже, сам знаєш, не стану; отже, ближча загроза лишилася позаду. А можливість упоратися із дальшою залежить від мене.

Нещодавнє самогубство мого однокурсника Івана вибило мене з колії. У нього швидко розвинулася класична манія переслідування, неначе відтворена за нашим вишівським підручником із психіатрії. Того дня мене чомусь просто тягнуло до нього. Я поїхав в Ірпінь, йшов майже лісовою дорогою, дихав сосновими пахощами і дивувався велетенським «котикам» на верболозі. Думав, як я зайду до нього, скажу, що от я і приїхав. А він у ці хвилини, як з’ясувалося потім, вже стояв на балконі, вигукуючи останні свої оскарження влади, яка начебто переслідувала його, мафії, що спрямувала радіохвилі на його квартиру, і тому всі захворіли, звинувачував білий світ, настрашених сусідів, а потім із розгону стрибнув з дев’ятого поверху вниз і впав на сірий асфальт, перетворившись на криваву пляму. І викликали «швидку», і падали легкі дощі всесвітньої печалі. А я в цей час думав, що синиця співає зовсім по-весняному, що треба купити цукерок його доньці…

Мабуть, мине час і все владнається, загоїться, забудеться — як забулося і загоїлося багато не менш страшних речей. Кожна отака смерть висвітлює твою власну постать; ти переконуєшся в тому, що живий, наділений індивідуальністю, так чи інакше продовжуєш проект свого життя… І переконуєшся водночас також у тому, що це нічого не міняє, що можна було загинути і там, і там, і ось так, збожеволіти від нашої страшної країни й від надуживання алкоголю, піддатися особливо гострому приступу депресії, й однак залишитися безневинним. Оту чому річ. Просто ти б зробив інший вибір, але це не означає, що тебе не гризтиме почуття провини. Ось така розчахнутість між безневинним гріхом самогубства і провиною невинної самодостатності.

***

У ті леґендарні, фантастичні часи, коли я жив із К’ярою в будиночку з довгою офіційною назвою «патологоанатомічне відділення міської лікарні №…», особливо любив вранішні любощі з нею. Приходив за годину-дві до початку робочого дня, робив належне прибирання у трупарні, провітрювання тощо, вішав саморобну табличку-об’яву на дверях: «Вхід суворо заборонено! Санітарна година!» (хто б надумав сюди заходити крім Олексія і Віті?), і в цей час припадав до моєї дівчинки… Солодкої дівчинки. Іноді нам було так добре, що я кінчав двічі за якісь півгодини…

Сказав про «часи», і подумав, що й насправді то були лише часи, в буквальному розумінні: адже К’яру ми зберігали лише кілька місяців. Для закоханих — мить.

Наближався новий рік, Олексій казав, що прохолодна погода — наш друг, друг К’яри передусім (і мій також! — хотілося гукнути), а я міркував про важливу річ: що подарувати коханій на це свято? Думав, прикидав і нарешті вирішив: парфуми. Не так банально, як може видатися на перший погляд. По-перше, К’яра любила дуже обмежене коло парфумів. По-друге, вони, і саме нині, їй просто необхідні! Адже серед такого оточення, між випадкових «клієнтів» з «душком», як казав про них Льоша, вона мала вирізнятися шляхетним і свіжим запахом.

Отож, подався у Brocard, куди раніше ми з К’ярою заглядали не раз. На вході до крамниці мене ледь не зупинив охоронець — я й забув про свій теперішній вигляд… Та я рішуче пройшов усередину і вже показував, мов перепустки, картки знижок Brocard і (навіщо?) Sephora (яку мені колись дали в Парижі, у фірмовому магазині на avenue des Champs-Élysées). Одночасно швидко і, здається, досить плутано, запитував продавчиню про потрібні мені парфуми для коханої. Консультант намагалася заодно пропонувати мені Serge Lutens для чоловіків (попри мій пошарпаний вигляд вона таки вгадала колись улюблений мною аромат…); потім — «актуальні» парфуми для молодих жінок. Та, нарешті, я придбав набір тих запахів, які К’яра тримала в моїй квартирі, а також у себе, в пам’ятній «хрущовці». Вийшов із пакетом: Vanille Exquise — Annick Goutal, White Diamonds — Elizabeth Taylor, 24 Faubourg — Hermes, Patchouli Reminiscence і (це вже як родзинки, як тонкий штрих на довершеному полотні художника) Chanel № 19 і № 5. Останніми К’яра користувалася зрідка, хоча, як здавалося мені, любила ці банальності. Саме через загальноуживаність «Шанелі» «вдягала» її на себе не часто.

Чудовий настрій, навіть ейфорія — ось мій стан під час чергової зустрічі з К’ярою. Приніс їй парфуми, вийняв їх, показав… Вирішив, що сьогодні найбільш пасуватимуть ті, які вона вибирала дуже зрідка — Chanel № 19. Потім, коли Олексій пішов, сто перший раз проінструктувавши мене щодо «режиму роботи й відпочинку та безпеки відділення», як він полюбляв іноді офіційно висловлюватися, у нас із К’ярою були чарівні години кохання. Навіть попри те, що гнучкість її тіла зменшилася. Наприкінці актів любові подумав, що слід завтра ж звернути увагу Олексія на це… Може, є якість медичні засоби пом’якшення шкіри й кращого збереження гнучкості ніг і рук… Жінки постійно вимагають уваги!

Та, попри деякі особливості нашого життя із К’ярою, все було добре і мої очікування чарів новорічних ночей, принаймні однієї ночі, не полишали мене. Вітя навіть якось запитав, дивлячись на мене своїми безбарвними очима, чому я постійно усміхаюся? Та хіба ж поясниш черствій людині, що існують вищі форми кохання, як існує вищий розум, вищий інтелект у Всесвіті, вищі форми життя… А нижчі не здатні їх осягнути й можуть лише здогадуватися, ловити віщі й вищі тіні, та вже за ними, за їхніми формами і рухом, здогадуватися про безмежжя іншого, вищого, кращого…

Із таким настроєм чекав новорічної ночі, яка поставала вже десь на видноколі. Переконав Олексія, що навіть у такий час хтось мусить чергувати в морзі. Він розумів, звісно, навіщо мені зайві чергування, та лише стенав плечима: раніше на свята, принаймні на новорічну ніч, трупарню, звісно, зачиняли. Кому охота зустрічати новий рік в компанії мерців? Але то все версії для легковажної публіки. Такі хранителі, як Олексій чи Вітя, котрі цікавилися не тими жінками, яких можна зустріти деінде, а тими, які потрапляють саме сюди, до нашого затишного будиночка, залюбки чергували будь-коли, і тільки для того, аби насолодитися близькістю з новою нерухомою дівчиною чи жінкою, привезеною на возику з лікарні.

Одного грудневого дня від самісінького ранку Олексій попередив мене, щоб я знову в обідню пору пішов із відділення — «погуляти». Не питав про секрети, які належали тільки йому. Адже «симбіоз», як він називав нашу співпрацю зі збереження К’яри, вимагав компромісів і невтручання в справи інших. Окрім того, Олексій іноді жартома, а іноді серйозно підкреслював свій статус начальника… Чим би дитя не бавилося. Він залежав від моїх грошей, а я із К’ярою від його знань і навичок.

Не питаючи нічого, пішов до крайнього будинку на житловому масиві — він стояв над дорогою, що вела просто до кількох лікарняних корпусів. У тій сірій споруді 1970-х років на першому поверсі містився маленький генделик, у якому різні непевні типи пили каву, дешеву горілку й так званий коньяк, варнякали, куняли на двох стільцях за єдиним столиком (кому пощастило зайняти місця «в партері» першими). То все звалося «відпочинком», як вони його уявляли. Любив цих алкашів, бо в принципі вони були «безвредними» (слово Віті). Лише іноді зчинялася сварка чи бійка, які гладка фарбована блондинка, Свєта, що продавала, наливала, а також випроваджувала тих, кого не хотіла бачити, досить швидко припиняла гучними і зрозумілими для всіх словами: «Закриваюся! Магазин-кахве не працює!». Такого удару витримати ніхто не міг, бо всі згадували про «останні п’ятдесят грамів», що їх належало терміново випити.

Майже дійшов до «точки» зі змістовною назвою «Кафе», як раптом згадав, що залишив гаманець у відділенні. Вранці перевдягався, засунув його під газети в шафі (навіщо й виймав?), а потім, коли змінив халат на светр і куртку, не поклав гроші назад до кишені… Тихо матюкаючись, поплентався назад.

Давно очікувані перші сніжинки з’явилися в повітрі. Вони знехотя спускалися на землю, і поки йшов до території лікарні, все довкола, весь краєвид набував контрастних і вічних, філософських кольорів — чорного і білого. Інь, ян. Життя, смерть. Життя після життя, смерть, як невід’ємна частина життя. Неподільне, протилежне, різне, але подібне чистотою барв. Щось у повітрі змінилося. Надто тихо. Моторошно тихо. Чому не чути навіть автомобілів? Так, здається, буває, коли сніг тамує звуки, наче лікує хвору гуркотливу цивілізацію. Мене потроху охоплював жах. Намагався зрозуміти чому — й не міг. Ішов швидко, але спина вкрилася холодним потом і всього почало трусити. Захворів? Вірус? Грип? З упевненістю міг сказати — то не божевілля. Все гаразд; я — нормальний. Не раз в цьому переконувався. Хоча б тому, що й досі давав гарні, слушні, доречні, цінні поради колегам із моєї колишньої фірми. Останнім часом телефоном. Але вони уважно слухали, дякували. Добрі до мене люди. Я отримую гроші з фірми. Ще власник. Гроші для моєї К’яри. Бо працюю радником. «Таємним радником». Працюю із телефоном. Так, це гарно: говорити телефоном. Чому не ношу мобільного? Чому він лежить біля ліжка, вдома? Немає з ким і — головне — про що говорити. Поговорити, погомоніти. Лишається говорити з Олексієм і Вітею. Говорити із К’ярою: вона єдина, хто мене уважно слухає. Пришвидшив кроки. Що з К’ярою? Що може трапитися із К’ярою? Вона ж на місці. Місце. Наша криївка. Безпечним має бути місце її перебування. Де вона перебуває? В морзі. Це цілком безпечно. Усвідомлюю, що вже біжу до патанатомічного відділення. Як важко! Щось зайве в полі зору. Мерседес. Чорний мерседес на свіжому білому снігу. Чорний крук… Чому він стоїть неподалік моргу? Машини на територію лікарні пускають лише зрідка. Приватні машини. Які номери на мерседесі? Не видно. Треба підійти ближче. Я вже близько. Шофер за кермом, поруч із ним сидить справжній гицель, живолуп, якийсь здоровило. Хто він? Швидше зайти до моргу. Я на порозі. І Олексій на порозі, не хоче пускати, хапає за руку. Не має права. Працюю тут, плачу гроші. Це мій із К’ярою дім! Не має права не пускати! Йти всередину, в секційну? Чи в зал для переодягання? Звуки. Підозрілі звуки. Щось із зором… Гола дупа, гладка спина, гладкий мужик, лисуватий. Оглядається — почув мене, захеканого. Масні очі дивляться із хіттю, з насолодою. Ще не відійшов від справи. Він встромляє свого прутня просто до рота К’яри!!! Моєї дівчинки!!! І не припиняє цієї наруги навіть побачивши мене! Убити!!! Удар — це я б’ю його. Падає, мов мішок. Здивовані очі, та вмить — люті. Замахуюсь іще раз. Але вже б’ють мене, ззаду. Дуже боляче, падлюки, надто боляче. Не треба! Знову по голові… Згадав гладкого — депутат із «Пантагрюеля». Ми бачили його із К’ярою, коли вперше зайшли до того ресторану. Дуже давно. Не треба мене так бити, я ж лежу на підлозі! Депутат Верховної Ради. Це його мерседес, його охоронець. Гади, знову б’ють по нирках… Я просто захищаю К’яру від приниження, від зґвалтування, як тоді, біля будинку… Темрява, кудись провалююся.

— …В тюрьмє сгною, бля, всех! Яйца поотриваю! — чийсь хрипкий, істеричний голос привів мене до тями. — Кто пустіл етого гандона?! Сказал тебе — на дверях стоять, а не в машине хуй дрочіть! А ти, Льошенька, бля, на хєра тут пріставлен?! Служи, бля, тому, кто тебе, мудаку, бабкі платіт! Да заєбітєсь ви все єбучім проєбом!