Розділ «V»

***

Сидів у сутінках, які бувають лише на дачі, курив запашний тютюн, а з осіннього неба раптом долинуло тихеньке «кру» — журавлі відлітають, істотна подія буття. Крім цього, справжніх подій нема. Після смерті мого двоюрідного брата, чудового друга, все літо минуло в жалобному чаду. Рятувався риболовлею на улюбленому озері. Білий цвіт латаття, карасі, призахідні заграви, чисті пахощі озерних трав, соколи й шуліки, великі дикі голуби чи горлиці, які гніздяться на приозерних вербах і дубах… Нещодавно гортав художні альбоми й надибав репродукцію картини Сергія Васильківського «Надвечір’я», так от там усе це зображено дуже гарно і головне — без слів.

Ще в мене з’явилася подруга Мотря, теж киянка. Це маленьке кошеня привіз мені знайомий на початку вересня з центру опіки над безпритульними тваринами. Купив спеціальну валізу для транспортування котів, узяв і котячих консервів. А в тому центрі Мотрю ще й навчили ходити в пісочок… Власне ця хатка-валізка зворушила мене найбільше: ще з місяць тому це кошеня лазило на міських смітниках, бездомне і чуже всьому світові, щомиті ризикуючи крихітним життям. І тут раптом казкове перетворення — у неї є свій власний дім, господар, мисочки з молоком і спеціальною їжею. Вона може навіть вередувати, вибираючи, де спати і що їсти. «Нехай лишається», — махнув я рукою. І страшенно прив’язався до цієї крихітної, жвавої і розумної Попелюшки.

Я курив і знову згадував тяжке жалобне літо. Вік померлого не має значення. Коли б це не сталося, все здаватиметься зарано. Я згадав про свою мрію: перед днем народження, літнього ранку, знову почути голоси рідних, близьких людей, що йдуть стежкою до моєї дачі привітати мене. А я вже частую їх чаркою, жартую… Десь на диску зберігся запис, де ми сидимо, співаємо, а довкола зима. З чотирьох більш-менш близьких родичів залишився тільки один я живий; і часом навіть моторошно, бо саме життя не в тобі, а в тих найдорожчих, у можливості зібратися разом.

Перескакуючи з болячки на болячку, рухаємося назустріч кінцю. Зрештою, всі без винятку роблять те саме, тому особливої трагедії немає, а щоб рух був хоч трохи змістовнішим, як завжди, заповнюємо його, скажімо, читанням і спогляданням.

***

К’яра ходила туди-сюди по хаті-студії й наспівувала фрагменти шлягерів, а потім раптом завела:

— Радуйся, ой радуйся, земле…

— Вже прийшло Різдво? — спробував здивуватися.

— Ні, капітане Очевидність, — К’яра покрутила носиком, мов лисичка. — Диво стало на світі: мій таточко запросив нас у гості.

— Оу… Цікаво. Хоче перевірити, чи я не вчиняю непристойних дій щодо його доні?

— Тобі одне на думці. Ти й на купу цегли дивлячись, думаєш про секс?

— Коли як…

— Принаймні відверто… Скажи, ти вільний сімнадцятого ввечері, чи знову комусь телефонуватимеш і говоритимеш таємничим голосом у рурку: «Нада пєрєтірєть… в «Еґоістє»…», а потім побіжиш на короткі дистанції? Так?

— Не так. Сімнадцятого я вільний, — мені не подобалося, коли К’яра дражнилася, і вона, до речі, знала про це.

— Ну, не дратуйся, не ґедзкайся. Побачиш нарешті справжнього еґоїста, — сумно усміхнулася вона. — Мій тато — неперевершений еґоцентрист і гедоніст.

— Вдома прошу не матюкатися! — я вже не сердився на неї.

***

Не встигли ми підійти впритул до дверей квартири на Дмитрівській, як ті прочинилися і тато К’яри, Володимир Миколайович, солодко усміхаючись, запросив нас до хати. Він просто побачив нас у вмонтовану біля входу відеокамеру, тому випередив наш дзвінок і позбавив насолоди неодмінного тупцяння перед входом. Кілька ритуальних слів, вітань… Володимир Миколайович, «еґоїст і гедоніст», виявився високим, вродливим чоловіком, не надто сивим, доглянутим, що називається — пещеним. Не знаю, як він почувався в першому шлюбі, але тепер він мав вигляд людини, яка цілком задоволена життям.