Розділ «ІІ»

…А те, що постає, — як завжди, недовідоме і невиразне, — часом погрожує, часом кличе. Схоже, моє життя складається з п’яти-шести окремих життів, нічим між собою не поєднаних. Так воно і є, і тому те, що постає знову («період» у твоїх поняттях), важко або й зовсім неможливо вивести з попередніх періодів. Ти колись казав мені про чітко фіксовані «семиліття» у твоєму житті, коли змінюєшся, оновлюєшся повністю, — то це, що зі мною, з того ж розряду.

З огляду на останні події може статися так, що нам усім буде не до роботи, праці, не до кіна чи нашого наркотику в молодості — літератури, а лише до нашої медицини, точніше — лікування. Першими, як завжди, пропадуть чай і кава. Якийсь немилосердно пошматований час; щойно призвичаюєшся до одного періоду і способу життя, як негайно все уривається — і починається таке! Особливо ці останні десять років. Правду кажучи, оці екстреми більше не лякають, а тільки безбожно посилюють нудьгу і втому. «Знову не те, і цього разу не те, скільки ще можна», — десь отаке сприйняття. І дуже рідко станеться «те» — дикі гуси летять, лимонно-жовте листя на липах, підкреслене чорнотою їхніх стовбурів, якийсь особливо близький серцю і розуму пасаж із книжок або рядок із вірша, що несподівано виринає у пам’яті серед безсонної ночі, тягнучи за собою срібний ланцюжок дуже живих і теплих спогадів — як ти, усміхаючись, дістаєш із торбини на дачній кухні пляшку шампанського, і ми бесідуємо про переселення душ, та спогади з-перед народження (ти розповідав тоді про зелені безкраї луки, залиті повінню, які споглядаєш із пагорба), то твоє переможне «йєссс!» у коридорі гуртожитку моїх медиків, куди ми навідувалися до нових друзів, то спільний перегляд скандального фільму… Цей ряд можна продовжувати, і я радий, що в моєму житті був цей ряд таких світлих і чистих (тепер, із відстані — духовних) подій-пригод. Бо чого гріха таїти, твоя постава і поведінка дуже допомогли мені тоді відшукати себе (чи радше створити заново ще раз), і всі ці роки, особливо, коли мене «заносило» (саме так, не заперечуй!), ти був сталим орієнтиром на нормальність, на те, що жити все-таки можна навіть за таких обставин, такого соціуму тощо.

Утім, згадуючи, що ростуть діти, переконуєшся, що не все так однозначно погано, що життя переплетене безліччю живих ниток і, дасть Бог, наші майбутні «куркулі», які вільно володіють англійською мовою і власною землею, не допустять, щоб у наших краях повзала усяка нечисть, а українські митці, письменники чи хто там іще здихали з голоду або шукали інші способи самогубства — від алкоголізму до роботи в якихось там телепрограмах «Гламур». Річ у тім, щоб витримати вірність отому, найвищому, — скільки би не висміювали ці поняття і цю витримку. Нам не звикати.