Розділ «ІІ»

А о сімнадцятій тридцять дві (не знати чому, точно запам’ятав час) зателефонувала вона.

— Привіт, — наче нічого не сталося. — Ти коли закінчуєш справи?

— А що?

— Не відповідай запитанням на запитання.

— Закінчую… ось-ось.

— Назви домашню адресу, я під’їду.

— Пушкінська, — назвав номер будинку і квартири, код «парадного входу», як називала під’їзди моя бабуся. — Як їхати від Хмельницького, то за два будинки перед посольством Туркменії…

— Я зрозуміла, центровий ти наш. Спробую бути за годину-півтори.

І вона ще жартики, наче мильні бульбашки, кидає в повітря, в ефір (чи етер? — як каже СТБ)! Задушив би! З насолодою, щиро кажу!

К’яра, всупереч своєму безтурботному телефонному голосу, стояла на порозі моєї квартири зосереджена, навіть несмілива. З неї немов лилося тихе сяйво, і це вражало.

Я щось говорив без упину, аби не западала тиша, а вона («а вона, а вона сидітиме сумна…»), здається, не слухала мене, втім, озивалася, щось розповідала про денну біганину.

— Чому ти зникла? — нарешті я не витримав.

— Злякалася.

— Злякалася? Не розумію…

— Передусім — сама себе, — вона опустила очі. — А може, й тебе.

— Чого мене боятися? — вирішив грати роль такого собі легковажного і супердосвідченого кавалера. — От я весь…

— Просто, — вона не звертала уваги на мою балаканину і вагалася: як точно висловити думку. — Зі мною ще ніколи такого…

Здається, нарешті вловив її настрій. Вирішив зменшити світло в квартирі-студії й увімкнути — для неї, для себе — записи моїх улюблених Scorpions — спершу акустичну версію Dust In The Wind, потім You and I, Life Is Too Short, Maybe I Maybe You, Send Me An Angel і ще, і ще… а насамкінець Still Loving You.

Під час цієї пісні К’яра підійшла до мене, поклала руку на плече. Притулився щокою до її щоки і відчув краплю, рухливу вологу. Такої ніжності, такого щему до цієї миті жодного разу не відчував. Трохи відхилився, щоб поглянути в К’ярині очі, але не встиг зробити цього — вона припала гарячими губами до моїх.

***