Розділ «ІІ»

***

На фуршет прийшов як належить: не в перших лавах, але й не так пізно, щоб виказати ввічливе презирство до подібних заходів, до юрмищ, що зазвичай п’ють і жеруть там як не в себе. Десь за чверть години, потинявшись у доволі щільному натовпі — «бомонд» був строкатий, не лише політики, урядовці, а й кілька головних редакторів, навіть два чи три телепродюсери та, звісно, всюдисущі Сергій Поярков і Олег Пінчук, — збагнув, що потрібного мені лобіста й хабарника немає. Досвід підказував, що його вже не буде: щось там, нагорі, трапилося, змінилося, щось пішло не так, не на мою-нашу користь.

Прикро. Лишається просто піти, а піти з фуршету треба елегантно, без червоно-алкогольної пики і не в ар’єргарді професійних відвідувачів подібних заходів «для вузького кола».

Поставив пузату чарку з «Hennesy» — лише понюхав; не варто ризикувати за кермом — і неспішно, ненав’язливо рушив до виходу із зали. І тут зіткнувся з нею. Неймовірно. «Міс Просто Європа» на цьому збіговиську? Інших іноземців не помітив. Невже вона…

— How often do you visit Ukraine? — запитав її, бо слід було швидко щось робити, казати і, між іншим, натякати: ми хоч трохи, та знайомі. Зрештою — може, вона мене запам’ятала?

— Часто буваю в Європі. В Україні живу, — відповіла вона чистісінькою українською і додала: — А ми знайомі?

— Так, — добре, що не зробив дурниці й не звернувся до неї російською; я міркував, що саме сказати їй. — Ми разом поверталися з Відня…

Назвавши дату (добре пам’ятав день, коли побачив її, коли віз готівку, валюту, день, коли наша фірма почала підніматися ще вище…), гадав, що вона здивується. Але вираз її обличчя — радше іронічний. Чи вона просто не хотіла показати, що згадала мене. А може, справді не пам’ятала? Чому я такий самовпевнений? Чому вона мусить мене пам’ятати? Нарешті, витягнув візитівницю й простягнув їй цупкий папірець. Час уже й познайомитися…

— Ви тут із діловою метою, Олександре, — вона уважно прочитала візитівку й усміхнулася. — А я… просто так. Подруга запросила, а сама не прийшла. Передала запрошення. Мене звати К’яра.

Вона невимушено назвала незвичне ім’я й простягнула руку, як водиться в Європі.

— К’яра, — повторив я й тут же пожалкував: може, ім’я їй не подобається…

— Так, К’яра, — вона розсміялася. — Така от фантазія в моїх батьків. Почули колись таке ім’я… І стала я а-ля К’яра Мастрояні. Хоча хрещена Іриною, але отака банальність мені справді не подобається. Колись з приводу К’яри комплексувала, в дитинстві навіть плакала, а потім звикла…

— Гарне, «не заяложене» ім’я…

— Легко запам’ятовується, — усміхалася надзвичайно: щиро, по-дитячому і водночас якось спокусливо. Несподівано вона закінчила розмову: — Вибачте, мені час іти.

— Можу підвезти куди скажете…

— Дякую, я на авто.

— А…

— Ну, коли дуже захочете, то знайдете мене, — знову іронія в очах; грається вона чи що?

— Знайду, — сказав я впевнено.

К’яра зробила якийсь незрозумілий жест і зникла серед натовпу, вже доволі гомінливого від спожитого алкоголю.