Розділ «ІІ»

***

У твоєму листі мене дуже зацікавив отой момент, коли ти говориш про «повторний час», як він називається в моїх поняттях… Добре пам’ятаю один рік; мене носило як «осінній листок», ніяк не міг нагріти собі місця. Нині відбулося своєрідне повернення (не до конкретного місця, а часу, як ти розумієш). Цікаво, що це повернення, повторення часу, зачепило не тільки тебе, мене, але навіть нашого N. Уперше я звернув увагу на це минулого літа, на дачі, коли після котроїсь безсонної ночі вийшов на ґанок, а сусід запустив на повну потужність пісні-рімейки 1980-90-х. Я тобі не раз скаржився на те, як гнітюче діє на мене гучна музика, яка вона вульгарна, «заразна», як заважає зосередитися, але того ранку це було щось подібне до купання в чистій річковій хвилі — усі ті пісні, по яких я вчився грати на гітарі. Я кинувся перечитувати юнацькі щоденники 1990-х, згадуючи такі деталі — дорогоцінні й живі, які, проте, здавалися безповоротно втраченими, — що твої слова: «Наче час і не минав, просто знайомі роз’їхалися в різні країни», — дуже точно передають загальне відчуття. Виявляється, в житті існують іще й такі закрути — хто б міг подумати, треба тільки достатньо довго йти, казав Чеширський Кіт Алісі.

Насправді цей час ніякий, тут я з тобою погоджуюся стовідсотково. А що робити з ним — не знаю. Щиро кажучи, ця «ніякість» втомила безмежно. Єдині відомі мені — і все ще дієві — ліки: прогулянки, дерева, вечірні пахощі, кава, добре вино, гарна музика… Ще листи (і-мейли не рахую) — але ж, крім тебе, мені ніхто не пише («Полковнику ніхто не пише» — чув, читав?). Працювати не хочеться. Хочеться тиші, спокою і того, що прохоплюється з надісланої тобою фотографії швейцарського містечка: чистоти, якоїсь елементарної захищеності. У моєму житті їх щороку стає дедалі менше. Мабуть, тому що вони не «створюються» самотужки, а потребують творчості. Але все довкола, особливо наші потвори, мало надихають.

Тим цінніші ті, кому ще можна написати листа — і від кого можна отримати. Отож, пиши. Бо телефон та і-мейл — «не те». Ти знаєш. Бо насправді ніхто нічого не каже. Бо нікого немає. Пиши, коли матимеш охоту — не чекаючи на відповідь, і тобі буде якась розвага, а мені так самотньо не буде, бо, скажімо, подорож — була і немає її, а листи залишаються, і коли стане десь трохи важче, ніж завжди, можна їх перечитати…

Нещодавно в Судзукі я натрапив на фразу — наче з вірша якого: «Тепер іде дощ. Це і є вчення Будди».

***

Знайти дівчину з таким іменем у нашому місті, «великому селі», виявилося не надто складно. На третій день уже роздрукував аркуш зі своєрідним СV К’яри. Аспірантка, водночас працює у фірмі… (відомий світовий бренд зі штаб-квартирою в Луґано). Коли К’яра все встигає? Втім, сучасні дівчата наполегливі, зібрані, навіть уперті… знають, чого хочуть від життя. Поруч із ними багато чоловіків здаються або нерозумними дітьми, або аутистами, або ж узагалі бозна-ким.

Мені тоді щастило. Проте — хіба людина може стовідсотково сказати: «Мені щастить!», не знаючи, що станеться завтра? І з нею, і з отим щастям… Вважав, що мені щастило. Я двічі телефонував К’ярі (номер телефону роздобув домашній). Ніхто не брав слухавки. Нарешті одного дня вона озвалася. А я вже знав, що казати, пропонувати дівчині, щоб вона погодилася на зустріч із отаким персонажем, такою особою протилежної статі.

У місті починався тиждень іспанського кіно. Інтуїтивно відчував, що К’яра є «кіноманкою». І не помилився. Жінки люблять фільми Альмодовара, і К’яра, попри її деяку «нетутешність», на мій погляд, теж шанувала творчість іспанця. Так ми вперше пішли до кінотеатру — до «України». Колись я навіть працював у ньому, одразу ж після закінчення школи, «учнем кіномеханіка», як це називалося. Тому після фільму розповів К’ярі дві чи три кумедні історії, які іноді трапляються на сеансах, під час демонстрації фільмів у кінотеатрах. Вона тихо сміялася.

Ми йшли з кіно не поспішаючи, просто так, навмання, наче гуляючи, й нарешті я зауважив, що вона цього вечора без автівки.

— А ваша машина…

— Дуцнулася-буцнулася, — невимушено відповіла К’яра на незакінчене запитання. — Знайшовся один народний майстер на дорозі. Тепер, коли міліція й страхова зробили все, що могли, мою залізячку рихтують знайомі на вулиці Кіквідзе.

— Прикро.

— Пусте, — вона неначе щось написала в повітрі. — З кожним водієм таке трапляється.

— Тож ми можемо повечеряти з вином!

— Це запрошення?

— Так! — намагався не виказати абсолютно несподіваного тремтіння, що розпочалося десь під ребрами, й похідних від такого казусу в організмі — здивування й розгубленості. Що за юнацькі рецидиви напівзабутих романтичних вечорів?! — А в «Пантагрюелі» саме сезон трюфелів…

— А-м-м-м… — замислилася вона. — «Пантагрюель»… І ви зовсім випадково замовили столик саме на сьогодні…

— Не замовляв, — зізнався я. — Імпровізація.

– Імпровізації мені більше до вподоби, — знову та її іронічна усмішка. — Ходімо. А де ж ваша автівка?