Розділ «ІІ»

— Не брав. Навмисно.

— Дякую за відвертість.

— Чи не можемо ми перейти на «ти»? — я вагався, однак вирішив запитати про це тепер.

— Хочеш почуватися в ресторані невимушено? — засміялася К’яра. — Добре. Давай на «ти».

— Дозволь? — я обережно взяв її руку й ніжно торкнувся губами.

К’яра нічого не сказала, хоча й не забрала руки. Мабуть, їй сподобалося? Принаймні, в це хотілося вірити…

Біля ресторану завважив чорний «мерседес» і традиційний «кубик», машину охорони. Охоронець, справжній ґевал, тупцював перед дверима, мов швейцар. Зрозуміло, хтось «крутий» вечеряє.

Нам пощастило: один столик виявився вільним. Ідучи до нього, відчув чийсь тяжкий погляд. Глянув убік: на К’яру масними очима дивився вгодований лисуватий мужик. Я упізнав його — один із «народних обранців», депутат Верховної Ради. Як його прізвище? Якесь тупе, як і його фізіономія. От хто виліз із того «мерседеса» й плямкає за столом! Навпроти нього, спиною до нас, сидів ще один, справжній гицель, живолуп, рідкісний здоровило. Помічник? Чи такий самий «народний обранець»? Ні, то також охоронець! Сподобився сидіти за одним столом, захищати спиною від зали… А он у кутку, обличчям до нас, за окремим столиком і другий вартовий — сканує всіх, хто входить. Такий уб’є й оком не змигне. Потвори.

Але за кілька хвилин присутність гладкого та його дресированих горил наче забулася.

Ми замовили сицилійське біле вино і тальятелі з чорними трюфелями. К’яра їла не соромлячись, з апетитом, і це чомусь мене заспокоїло. Наприкінці вечері, після обговорення творчості Альмодовара, міських пліток, суперечки щодо загальної користі споживання їжі проти ночі, вона несподівано сказала:

— А ти майстер прелюдів. Куди тому Шопену.

— Прелюдів? — я «гальмував» — чи від її такої жаданої присутності, чи від вина…

— Еге ж, — здається, К’яра ледь помітно примружилася. — Прелюдів і прелюдій. Увертюр.

— Але ж як гарно зазвучить опера — після увертюри… — нарешті хоч на щось спромігся.

— У-ом! — вона видала якесь незрозуміле мурмотіння, втім, здається, позитивне. — Любиш оперу?

— Люблю, — майже не збрехав я, і вона відчула напівправду. — Е-е-е… Слухай…

— Завтра, — випередила вона мене. — Зателефонуй мені завтра.

Нарешті настало оте завтра. Настрій мав паскудний — не знати чому. Гарикав на всіх колег, підлеглих. Епоха грантів давно закінчилася, а вони цього не розуміли. Але річ не в грантах. Щось мене баламутило із самісінького ранку. Витримав до обіду й нарешті зателефонував К’ярі. Мобільний був «поза зоною досяжності». Вдома в неї слухавку ніхто, звісно, не брав. Вона зникла! Знав би тоді, що К’яра зникатиме постійно, зникатиме несподівано, доводячи мене до сказу, до шаленства… Після нескінченних дзвінків так гатив кулаком об стіну, що мало не розбив руку. Нічого не змінилося. Вона розчинилася в цьому клятому місті, як тоді в натовпі аеропорту.

Потому настало якесь отупіння. Замість вечері випив удома майже пляшку Johnnie Walker Black Label і заснув.

На цілісінький наступний день я став чоловіком-біороботом, але зовні спокійним біороботом. Жінки-робота не надбав, отож ставай, друже, сам розумним механізмом… Мені на думку спала непогана схема нав’язування населенню нашої неозорої батьківщини імпортних ліків, про які кажуть, що з них «ні користі, ні шкоди». Лишалося купити їх там і продати тут, переконавши всіх у неймовірній користі жовтих пігулок. Але переконувати — наше ремесло… Офіс знов усміхався мені: перед усіма відкрилися обрії, щедро всипані папірцями конвертованих валют.