Розділ «13»

Вечір готувався влитися в ніч. Гасова лампа коптіла стелю. Можна було з упевненістю сказати, що лампа ця вже давно й нерухомо стояла на одному місці, адже саме над нею на стелі виднілася темна пляма.

Наступного ранку Григорій, як завжди, пішов, прихопивши столярний інструмент. Харитонов сходив до джерела по воду. По дорозі назад зупинився біля малинника, але незірвані ягоди ще не дозріли, а лізти глибше в колючі кущі не хотілося. Не особливо засмутившись через це, Василь повернувся до будинку, де зустрів двох міцних хлопців, дуже схожих один на одного: очевидно, братів. Від несподіванки Харитонов спершу сторопів.

– Здрастуйте! – кивнув головою один із них.

Василь теж привітався, все ще відчуваючи в душі тривогу.

– Як там Петрівна? – запитав той самий чоловік.

– Хто? Поранена? – перепитав Харитонов.

– Еге ж.

– Оклигує вже, – видихнув Василь, міркуючи, що це, мабуть, ті самі двоє, що підходили до Григорія.

– Ти от що, – задумливо вів далі мовець. – Скажи їй, що ми тут ваш будинок охороняємо, щоб ніхто не напав… Нехай швидше лікується.

Хлопець, який мовчав досі, раптом якось надривно замугикав, дивлячись на мовця.

– Так! – додав той. – І, звичайно, скажи, що ми її любимо!

– А хто ви?

– Брати Корнягіни…

Відрекомендувавшись, вони пішли.

Харитонов розпалив піч, нагрів грушевого відвару – чай уже скінчився – і підійшов до пораненої.

Жінка лежала на спині, дивлячись у стелю. Помітивши Василя, вона підвелася й опустила ноги на підлогу. Лівою рукою взяла кухоль і, не зводячи очей із Харитонова, піднесла кухоль до рота.

– Там до тебе приходили… Петрівно… – плутано заговорив Василь, – брати Корнягіни…

Очі жінки ожили.

– А де вони? – запитала вона.

– Пішли. Сказали, що будинок вони стережуть… і ще сказали, що люблять тебе…