Розділ «13»

Петрівна лежала на лаві, обливаючись слізьми. її плечі здригались. Здавалося, вона відвернулася від усього світу, втиснувшись у стіну рубленого будинку.

Василь, повернувшись додому і розгледівши її в тьмяному світлі гасової лампи, що чаділа, хотів було підійти, втішити, поговорити. Але й тут зупинило його відчуття своєї непричетності до подій, які відбуваються, і єдине, що зробив він, – це сів скраю на ту ж лаву й ніжно погладив її нечесане волосся.

Незабаром повернувсь і Григорій. Усівся за стіл. На обличчі – переможний вираз, навіть погляд його помолодшав.

– Давай чаю ковтнемо! – бадьорим голосом запропонував він.

Харитонов згадав, що чайник давно вже в печі. Підскочив, витягнув його.

Заварювали сушене малинове листя.

– Нічого, – заспокійливо кивав Григорій. – Скоро літак буде. Усе привезе. Тут, звичайно, є запас на випадок війни, але його ніяк не можна чіпати… Гей, поранена, чай будеш?

Петрівна не відповіла, на що Григорій знизав плечима й махнув рукою.

Харитонов усівся на своє місце по інший бік столу. Подумалося йому про те, як швидко людина отримує «своє місце», хоч куди б вона прийшла.

– Добре працювали, – закивав сам собі задоволений Григорій. – Так вони за тиждень-другий і пам'ятник закінчать… Добре б потім повідомити в які-небудь газети про це, може, приїжджати люди почнуть… А там для них і дорога знадобиться, і житло… Це ж яке життя настало б, а всього-на-всього – тільки пам'ятник побудувати. Все-таки як багато в житті залежить од пам'ятників! Дивно!

Григорій підвів очі на Харитонова й поділився з ним захопленим од власних думок поглядом.

– Я ось дитинство пам'ятаю, – вів далі він, – так у селі нашому, а село велике було, вбили, загалом, одного з комнезаму. І такий йому пам'ятник поставили в центрі села – метрів два заввишки, а збоку дошку, загорнуту в кумач, прибили, з фотографією та віршами. Так ми, хлопчаки, щодня приходили до того пам'ятника. А коли його куркулі спалили – куркулів ураз заарештували, а пам'ятник новий побудували, ще кращий! І по неділях до нього людей більше, ніж до церкви, приходило… А от якби то був пам'ятник «Усім загиблим», то його, звичайно, не спалили б…

Харитонов позіхнув. Слідом за ним позіхнув і Григорій, що задумливо замовк одразу після позіху.

Помовчавши трохи, він обвів неуважним поглядом своє житло і загасив лампу.

Через декілька днів будівництво пам'ятника було закінчене, але ті, хто будував його, не бажали розходитися. Вони сиділи на не використаних при будівництві колодах, курили й розмовляли.

Невисокий лисий дядько, в якого не було правої руки, зло виказував іншим за те, що ті, на його думку, занадто швидко працювали. Говорив, що такий пам'ятник можна було й рік будувати, і навіть спробував порахувати, скільки б сигарет кожен заробив, але збився з рахунку і замовк. Деякі згідливо закивали.

Інший, сивобородий старий, сказав, що якби фарбу добути, то ще кілька тижнів можна було б споруду фарбувати, але на питання: «Де добути фарбу?» – ніхто відповісти не міг. Потім прозвучало ще декілька міркувань, але, зважаючи на їх явну нездійсненність, усі вони незабаром розчинились у тривожній вечірній тиші. І так тривала тиша, поки хтось схлипнув зовсім не по-чоловічому, а потім почулося чиєсь тяжке зітхання й заворушилися дядьки, почали розходитися мовчки, без прощальних слів.

Пам'ятник вийшов на славу. Всередині частоколом поставлених колод на високому постаменті стояла побілена руська піч, яка димарем рвалася в небо. Григорій обійшов кілька разів навколо, посміхнувся, уявивши собі щось із майбутнього, і попрямував до будинку.

Літо готувалося до осені. Вітерець розчісував випалену сонцем траву вздовж злітної смуги, а його старший побратим високо в небі гнав на схід самотні хмари.

І ось із однієї далекої хмари виринула чорна цятка й почала повільно збільшуватись, а незабаром донеслось і дзижчання, що змусило Григорія, не дійшовши до будинку, зупинитись і задерти голову догори. Відшукавши поглядом літак, який наближався, він одержимо всміхнувся і закричав що було сил: «Летить! Летить!» Потім за кілька стрибків опинився на ґанку, відчинив двері та, не прибираючи з лиця дивну застиглу усмішку, зупинився посеред кімнати, звернувши на себе здивовані погляди Харитонова і Петрівни. Відсапавшись, Григорій тільки зібрався було повідомити їм новину, аж тут дзижчання мотора проникло і в будинок. Харитонов кинувся надвір, хазяїн вибіг услід.