Розділ «13»

Коли жінка вийшла на ґанок, чоловіки вже стояли посередині бетонної смуги й шалено розмахували руками. Великий військовий літак повільно плив по небу. Долетівши до смуги, він мовби пригальмував у повітрі, потім почав розвертатись, і тут із його черева щось випало. Харитонов і хазяїн упилися очима в падаючий предмет, тим більше що падав він просто на них. Пролунав ляск парашута, й чоловіки побачили великий брезентовий пакунок, який опускався плавно вниз. Опустився він за декілька метрів од них. Коли Василь і Григорій підійшли до нього, пролунав іще один ляск парашута, й вони побачили, як трохи збоку просто на крони дерев опускається гаубиця. Літак, уже розвернувшись, віддалявся від смуги, скинувши вслід за гаубицею кілька великих ящиків, які приземлялися на парашутах там же в лісі.

Пакунок був заввишки в людський зріст, але дуже важкий. Підняти його двоє чоловіків не змогли, тому вирішили докотити його до будинку, а там уже розпатрати й увесь вміст занести всередину.

Поки котили, повз них у бік лісу пройшла Петрівна.

– Ти куди? – обернувшись їй услід, запитав Харитонов.

Вона зупинилась.

– Треба, щоб гармата ворогам не дісталася! – сказала, почекала хвилину, чи то чекаючи від Харитонова якихось слів, чи то просто розглядаючи його на пам'ять, потім пішла далі.

Докотивши пакунок до ґанку, Харитонов і хазяїн відсапалися.

– От дурна! – мовив Григорій. – Народжувати їй треба, а в самої тільки гармати в голові!

Він діловито оглянув пакунок, знайшов шов і почав його розпорювати ножем. Коли зняли брезентову оболонку, вміст розпався на безліч коробок, мішечків, упаковок.

– Ну, з цим уже легше справу мати! – мовив хазяїн, піднімаючи із землі плоску коробку, перев'язану червоною стрічкою. – Давай усе це в будинок заносити.

Харитонов узяв у руки два мішечки, ніби як з крупою, і зайшов усередину. Коли знову вийшов, побачив у руках у Григорія пачку листів. На обличчі хазяїна виникла заклопотаність. Харитонов вирішив його не чіпати і самому занести все в будинок. Носив недовго, хвилин з десять, а коли заніс останню коробку, то вслід за ним до кімнати зайшов і Григорій. Поклав листи на стіл, а наткнувшись на питальний погляд Василя, пояснив:

– Листи за останні три роки дійшли. Я думав, що мене забули всі, а виявляється – пошта погано працювала…

Хазяїн закурив сигарету і сів на стілець. Акуратною купкою склав перед собою листи і взявся за верхній. Уважно прочитав зворотну адресу, потім надірвав конверт і витягнув декілька аркушів зі шкільного зошита, пописаних дрібним квапливим почерком.

Василеві було незручно. Бажаючи залишити хазяїна на самоті, він вийшов на ґанок, узяв там порожнє бляшане відро й попрямував до струмка. По дорозі зупинився в малиннику, нарвав дозрілих ягід.

Перед струмком опустився навпочіпки. Набрав води, поставив відро поруч на пісок, а сам не міг відвести погляду від свого віддзеркалення на поверхні абсолютно прозорої води. Віддзеркалення магнітом притягувало, так і хотілося опустити обличчя в струмок, аби прохолодна вода освіжила обвітрену шкіру. Підкоряючись цьому «магнітові», Харитонов усе ближче і ближче нахилявся до води, аж поки очі побачили, як сіпнулось і зірвалося з місця його віддзеркалення. Здивовано повернувши голову, він провів поглядом віддзеркалення свого обличчя, що попливло вниз за течією, а коли знову подивився на воду перед собою – побачив лише піщане дно. На поверхні води більш нічого не відбивалося. Харитонов зірвався на ноги, схопив у руку відро і завмер, дивлячись на іскристу кришталево-прозору воду. Здалася чиясь присутність поруч, у повітрі виник незнайомий пряний запах.

Харитонов обернувся, оглядівся навкруги і раптом звернув увагу на свою тінь, яка ворушилася, незважаючи на те що він стояв нерухомо. Несподівана втома опустилася на його плечі, змусила його сісти на пісок, навіяла дрімоту, і тут він почув голос, знайомий голос, чутий ним уже не один раз, тільки цього разу ніби подорослішалий:

«…і якщо дорога нікуди не виводить – вона вливається в ще ширшу дорогу, яка, забираючи у тих, що йдуть, усе життя, не приводить їх до мети. Так ці дороги вливаються одна в одну й у своєму складному продовженні стають настільки широкими, що вже неможливо розрізнити їхні напрями, вони просто нагадують поля, безмежні, до полірованості укочені, з рівними зникомими горизонтами.

Раніше я думав, що від загиблих цивілізацій залишаються дороги, але все виявилося не так. Після кількох років мандрів я зрозумів, що стежки, дороги означають лише загальну присутність життя, не обов'язково цивілізованого, і навіть не обов'язково людського. В Африці я побачив одну стежку. Ця стежка була настільки красивою та незвичайною, вона звивалась, як річечка Евон, і кожен її вигин був геометрично точний і обернено симетричний наступному вигину. При цьому в трьох місцях вона плавно обходила вікові баобаби, створюючи ідеальні півкола. Спочатку мені й на думку не спало, що це звірина стежка. Я вийшов на неї після тижня плутаних блукань і в щасливому настрої пішов по цій стежці до людей. Ішов я, здається, недовго, віддаючи хвалу місцевим жителям, але несподівано стежка спустилася до річки і, втративши свою акуратну лінію, розділилася на сотні дрібних нелюдських слідів. Я відразу подивився на інший берег, вважаючи, що переді мною брід, а далі продовження стежки. Але інший берег був незайманим куточком джунглів…

А що стосується загиблих цивілізацій, то від них частіше залишається культура, точніше буде сказати, що від більш давніх загиблих цивілізацій залишається культура; ми ж говоримо – старогрецька культура, культура Ассирії, культура Стародавнього Риму, навіть скіфська культура, а від пізніх цивілізацій залишається зброя, хоча нещодавно загиблі цивілізації ще могли похвастати тим, що вони довели зброю до предмета мистецтва, а іноді й до шедевра. У королівському історичному музеї зібрано прекрасну колекцію шабель, мечів, ятаганів, арбалетів, прикрашених такою тонкою інкрустацією, якої не побачиш і на вхідних брамах старокитайських храмів. Але й цей час безповоротно пішов. Зброя перестала бути частиною костюма, вона стала предметом побуту. А побут настільки далекий од мистецтва, як іноді далеке подружнє життя від любові. Мене не втішає те, що я помру раніше, ніж загине моя цивілізація. Мене не втішила б і можливість загинути разом із нею. Я просто хотів би не належати їй, не мати до неї ніякого відношення. Але якщо вже я народився в будинку своїх батьків і зобов'язаний вибрати для себе рід діяльності – я просто вимушений чомусь присвятити своє життя. Будь-яка діяльність йде або на благо, або на шкоду цивілізації. Я виберу найбільш гуманне. Хтось же придумав присипляти хворих собак і кішок. Але ніхто ще не думав про те, як приспати нашу хвору цивілізацію, що втратила смак до мистецтва і схибнулася на сталі та чавуні. Втім, приспати її не вдасться. Все набагато простіше. Вона поспинає до своєї загибелі. Єдине, що необхідно, – поквапити її. Багато нинішніх умів уже зайнято цим. Вони чесно роблять свою справу. А мені вже двадцять п'ять років. Побачено багато чого, але практично нічого не зроблено. І поспішати не хочеться. Хоча двадцять п'ять років мені виповниться завтра. Ввечері зберуться родичі. На стіл поставлять іменинний торт, понастромляють у нього 25 свічок і, почекавши чверть години тих, що спізнюються, запалять свічки. Буде нестерпно красиво, і в темряві, вихоплені свічковим вогнем, напружено всміхнуться гості. Настане тиша, і зашкварчить розплавлений віск, з'єднуючись із кремовою трояндою. А повітря просочиться солодкувато-церковним запахом, і настане відчуття справжньої врочистості, коли я відчую себе в оточенні святих ликів, а не нудотно всміхненої рідні. Тільки в такі моменти мені не соромно, що я – людина, тільки в такі моменти мені навіть чимось симпатичні ці напружені нерухомі обличчя, по яких хаотично танцюють відблиски свічкових вогників. І я починаю чекати, починаю передчувати майбутній феєрверк, в який має виливатися така істинна врочистість, я стежу, як вогники свічок опускаються все нижче й нижче до торта, як застиглий сталагмітом віск купчиться над кремовим написом, і мені абсолютно байдуже, що, оплавляючись, він руйнує цей жалюгідний святковий напис, і мені робиться радісно й смішно. І ось уже деякі свічки, ослаблі та розм'якшені власним полум'ям, схиляються до останнього складу мого кремового імені й мовби пошепки читають його: «…льям… льям…», і залишається мить до того святого моменту, коли вогонь дотягнеться до торта і прогримить вибух, якого ще ніколи не бачила наша цивілізація і в порівнянні з яким загибель Помпеї видасться дитячою казкою. И усе людство вознесеться в невідоме нікуди, й уся моя рідня, що зібралася за цим столом, вознесеться теж, і я піду за ними. Але ось знову порушується істинний хід подій, і ці старезні родичі починають виявляти занепокоєння та нетерпіння. Урочистість зникає з їхніх облич, і вони тривожно шепочуться, з нервовою посмішкою поглядаючи на мене, потім, ніби домовившись, вони дружно дмуть на свічки, і від їхнього дмухання свічки гаснуть, що наштовхує мене на ще одну неприємну думку – думку про те, що мої родичі видихають вуглекислий газ, здатний загасити будь-яке полум'я. Мої родичі виявляються такими самими споживачами природи, як і все людство, як і сам я. Але все-таки я бачу відмінність між собою і ними: вони безмірно щасливі, тому що змогли загасити свічки, вони відчувають свою спільність, адже вони загасили свічки спільно, а я був сам-один і нічим не міг завадити їм. Я знаю, що я їм осоружний, але себе-то вони люблять. А я й себе не люблю. Я люблю ці свічкові вогники і співчуваю їм. Кожен сірник мріє породити пожежу, кожна свічка горить, мріючи освітити весь світ, але люди не дають мріям здійснитись… А торт уже розрізано срібним ножем на правильні трикутнички, і я бачу останній склад свого імені, що зникає в роті моєї тітоньки, що приїхала з далекого Блекпула, незважаючи на негоду. Гам, і немає «…льям»! Господи, та вони ж з'їхалися сюди не лише загасити мої свічки, але й набити шлунок на майбутній тиждень. Якщо я зникну зараз, вони й не згадають про мене, у них є про що поговорити, з чого посміятися. Добре, що вони теж не люблять яскравого електричного світла. За столом напівтемрява, і тільки крізь каламутне дверне скло пробивається приглушене сяйво лампочки, що висить у коридорі. Я тихенько встаю й відходжу до вікна. Ніхто навіть бровою не повів. У них своє свято, це свято не має ніякого відношення до мого двадцятип'ятиріччя. Це свято гасіння вогню, свято виділення вуглекислого газу. Я відчиняю вікно і, прихований гардиною від гостей, що не цікавляться мною, вистрибую в сад. У саду ніч, але вона набагато світліша, ніж моя кімната, ніж темрява, в яку вони з'їхалися, щоб привітати мене. Добре, що в саду світліше. И видно зірки. А місяць вилискує синявою й нагадує мені обличчя мертвої людини. Він урочистий і холодний. Він – свідок загибелі всіх зниклих цивілізацій. Як я йому заздрю! А ось моя улюблена яблуня, вона старша за мене на два роки. І вже декілька років не родить. Батько пообіцяв спиляти її на дрова, якщо й цього року ми залишимося без власних яблук. Дивись-но, а гості запалили світло. Тепер під моїм вікном лежить яскраво освітлений неправильний чотирикутник. Напевно, закінчилося вино. А може, огляділися, мене шукають? Навряд. Знову вікно погасло. Тепер треба повернутися в будинок і тихенько піднятися в спальню. Цікаво, коли вони вже розповзуться?! Адже таргани теж не люблять яскравого світла! І, мабуть, теж виділяють вуглекислий газ. Як я все-таки втомився від них. Щороку в один і той самий день вони з'їжджаються з усієї Англії, вставляють у торт свічки, самі запалюють їх і самі ж їх гасять. Як я від них утомився! Чому вони не дають свічкам догоріти?!»

Коли Харитонов повернувся в будинок, Григорій усе ще читав листи. У його очах блищали сльози. Почувши кроки, він обернувся і, сумно дивлячись на того, хто ввійшов, сказав: