Розділ I

— Може, це й спрацювало б, — промовила вона задумливо. — Та до чого ці балачки. Я ж однаково не відьма…

— Зате можеш стати чаклункою.

Фіннела демонстративно позіхнула, всім своїм виглядом зображаючи нудьгу.

— Не починай знову, Ейрін. Мені це нітрохи не цікаво.

Хист до чарів не був надбанням одних лише відьом — жменьки жінок, обдарованих Відьомською Іскрою. Існували також люди, що мали набагато слабшу силу, але цілком достатню для того, щоб керувати маґією, присутньою в довколишньому світі — в землі та воді, в повітрі й вогні, в рослинах і тваринах, в різноманітних чарівних предметах, як артефактах (тобто створених штучно, руками людей або нелюдів), так і в реліктах (що з’явилися ще на початку часів). Ці чоловіки та жінки після належного навчання ставали чаклунами й чаклунками. Вони були не такі могутні, як відьми, та все ж багато що вміли, а крім того, на відміну від відьом, не мусили зберігати незайманість — їхня сила від цього не залежала.

Фіннела народилася з чаклунським хистом, а от Ейрін, на свій превеликий жаль, не мала його, тому по-доброму заздрила кузині і водночас сердилася на неї за недбале ставлення до свого рідкісного таланту. Ще як Фіннела була малою, придворний чаклун Іґан аб Кін навчив її стримувати свою силу, щоб вона з необережності не нашкодила ні собі, ні довколишнім. А коли їй минуло одинадцять років, майстер Іґан, з дозволу Фіннелиного батька, лорда Ріса аб Тирнана, став уже по-справжньому навчати дівчину маґії. Та все марно — Фіннела ніколи не відзначалася особливою пристрастю до наук, була дуже нетерпляча й непосидюща, а побачивши, як багато їй доведеться працювати, перш ніж вона зуміє зробити щось значне та корисне, геть опустила руки й відмовилася від подальших занять. Упродовж наступних років Фіннела кілька разів піддавалася на вмовляння Ейрін і поновлювала навчання, проте її витримки вистачало ненадовго.

А Ейрін віддала б усе на світі, аби лишень мати чаклунський хист. Та ще більше, ще відчайдушніше їй хотілося бути відьмою. Частенько перед сном, лежачи в своєму затишному ліжкові, Ейрін уявляла, що вона відьма — прекрасна, грізна й велична. На такі думки дівчина відчувала якусь болючу насолоду, їй паморочилося в голові від захопливих картин, що проносилися в її уяві, і разом з тим ставало невимовно гірко від усвідомлення всієї марності своїх мрій. Ейрін ніколи не ділилася цими фантазіями з Фіннелою. Вони були аж надто особисті, аж надто потаємні, щоб звіряти їх навіть найкращій подрузі…

Ейрін прибрала кузинині ноги зі своїх колін, посунулася до краю ліжка і встала.

— Ні, так не годиться! — обурено мовила вона. — Це справжнісіньке неподобство!

— Ти про що? — спитала Фіннела, підвівшись із подушок.

— Майстер Левеллін досі не доповів мені про леді Шайну. Найперше побіг до твоєї матері, але й після того не сподобився прийти до мене. Бодай із простої ввічливості.

— Ага, ясно, — сказала Фіннела. — І тебе це розсердило?

— Ще б пак! — відповіла Ейрін. — Зрозумій мене правильно, сестричко, я не маю нічого проти тітоньки Ідріс, я люблю й шаную її. Проте не вона хазяйка в Кардуґалі.

— Авжеж ні, — відразу погодилася кузина. — Раз у твого батька немає дружини, то хазяйка тут ти. І до твого відома, мама цього не заперечує. Вона просто виконує твої обов’язки і все чекає, коли ти збунтуєшся.

Ейрін запитливо глянула на неї:

— Так гадаєш?

— Я не гадаю, а знаю. Мама про це казала ще рік тому. Але попросила мовчати, поки ти перша не заговориш. Мовляв, мусиш сама захотіти, щоб тебе сприймали серйозно.

— Я цього хочу, — рішуче оголосила Ейрін. — І передовсім задам прочухана майстрові Левелліну.

— Передовсім ти належно вдягнешся, — твердо мовила Фіннела, вставши з ліжка і взуваючи туфлі. — Майстер Левеллін поставиться до тебе серйозніше, якщо ти будеш схожа на принцесу, а не на доньку зубожілого поміщика.

Ейрін збиралась була заперечити, але потім визнала, що кузина має слушність.