Розділ I

Ейрін аж рота роззявила від подиву. Їй було добре відомо, щó означає цей титул, який прирівнював його носіїв до осіб королівської крові. Тір Мінеган був островом на північному заході континенту, за двісті миль від узбережжя Івидону; про нього знали і діти й дорослі в усіх куточках Абраду. Ще його зрідка називали Ініс Ерахойд — Острів Відьом…

Поки Ейрін перетравлювала цю звістку, Фіннела роззулася, спритно вскочила на ліжко і всілася навпроти неї, підгорнувши під себе ноги. Попри спекотний день, кузина була в розкішній сукні із синього шовку, рясно оздобленій золотою вишивкою й тонким мереживом, під сукнею був корсет та пишні спідниці, а на ногах — панчохи замість коротких шкарпеток, як у Ейрін. Фіннела полюбляла гарно вдягатися, і ніяка спека не заважала їй розгулювати в найкращому вбранні.

— То, виходить, леді Шайна відьма, — врешті промовила Ейрін, не питаючи, а просто констатуючи факт.

— Атож, — підтвердила Фіннела. — Уяви лишень, до нас завітала відьма! Найсправжнісінька! Я хотіла була відразу піти до неї, але мама сказала, що так не годиться, мовляв, треба дати їй відпочити з дороги. Мабуть, вона має рацію… Та мені так кортить її побачити!

Ейрін чудово розуміла нетерплячку кузини. Її саму так і поривало негайно податися до Вежі Іралах і ніби ненароком зайти до леді Шайни, поспілкуватися з нею, розпитати її про безліч цікавих речей. На Півдні відьми були великою рідкістю — це не Північ, де їх можна зустріти мало не при кожному королівському чи князівському дворі. Вони там не служили (з книжок Ейрін знала, що в присутності відьом краще не вживати цього слова), а просто гостювали у правителів і, в подяку за гостинність, надавали їм різні маґічні послуги. Ну, а правителі підкріплювали свою гостинність безоплатними дарунками — грошима, коштовностями, землями, — співрозмірними з вартістю наданих послуг.

Колись так само було й у Південному Абраді, проте ситуація докорінно змінилася після того, як у середині дванадцятого сторіччя Духовна Рада, що доти об’єднувала всіх духівників континенту, розкололася навпіл у питанні про причини Мор Деораху. За великим рахунком, відьмам було байдуже, як південці та північани тлумачать події сивої давнини, проте їх неабияк образило, що Духовна Рада Півдня зарахувала застосування чарів до переліку грішних учинків — надто ж коли зважити, що тоді ще не минуло й сотні років, як зусиллями відьом та чаклунів було знищено останніх чудовиськ на Абраді. З того часу відьми оголосили бойкот усім Південним Королівствам і з’являлися тут лише вряди-годи, винятково в своїх справах. У таких випадках вони погоджувалися скористатися гостинністю одного з місцевих володарів, але не зв’язували себе жодними зобов’язаннями і не затримувалися довше, ніж того вимагали їхні відьомські справи. З родинних хронік Ейрін знала, що останнього разу відьми були в Кардуґалі у середині п’ятнадцятого століття — понад двісті років тому…

— А ти добре роздивилася леді Шайну? — знов озвалась Фіннела, акуратно розправляючи довкруг себе спідниці. — Яка вона? Вродлива?

— Так, дуже. Хоча до тебе їй далеко. — Дівчата обмінялися лукавими усмішками. — А ще вона досить молода. Десь на три роки старша за нас. Щонайбільше на чотири. А може, лише на два.

Фіннела скептично гмикнула.

— З чого ти взяла? Всі відьми на вигляд як юні дівчата, навіть найстаріші. Так написано в книжках.

Ейрін поблажливо всміхнулася. Фіннела була розумна та тямуща дівчина, проте свої знання про довколишній світ здобувала переважно з жіночих пліток, пісень бардів і любовних романів. А майже на всіх уроках, крім занять із музики, малювання та красного письменства, вона або перешіптувалася з придворними панночками (позаяк Ейрін завжди була зосереджена на навчанні), або дрімала, або ж поринала в думки про симпатичних хлопців і любісінько пропускала слова вчителів повз свої гарненькі вушка.

— Так написано в тих книжках, які ти звикла читати, — зробила уточнення Ейрін. — Але це перебільшення. Десь до тридцяти років відьми старшають зовні, як і звичайні жінки, а потім час для них ніби зупиняється і на все життя вони зберігають молодий вигляд. Саме молодий — але не юний. Якщо ж відьма здається юною дівчиною, то, найпевніше, вона така і є… До речі, майстер Левеллін не питав у леді Шайни про мету її візиту?

— Питав, та вона ухилилася від відповіді. Проте ясно дала зрозуміти, що радо прийме пропозицію погостювати в нас. Мама припустила, що незабаром десь у Леннірі має народитися нова відьма.

— Цілком можливо, — кивнула Ейрін. — І якщо так, то згодом до леді Шайни приєднаються ще дві або й три відьми, а коли надійде час, вони несподівано завітають у дім породіллі, приймуть пологи і заберуть із собою новонароджену дівчинку.

— А як батьки не захочуть її віддавати? Що тоді?

— Не знаю, — чесно відповіла Ейрін. — В історичних хроніках я читала лише про сутички на Лахліні… Та це ж Лахлін, там не батьки відмовлялися віддавати, а поборники, і відьми їм задавали жару. А щоб хтось не віддавав на Абраді — про таке я не зустрічала жодної згадки, а в усі ті страшні казочки не вірю. Мабуть, відьми просто вміють переконувати — і золотом, і словами.

Фіннела із сумнівом похитала головою.

— Не уявляю, яке золото і які слова могли б переконати моїх тата за мамою відмовитися від мене.

— Слова, думаю, знайшлися б. Таким батькам, як твої, я б не стала пропонувати ні грошей, ні земель, а звернулася б до їхніх почуттів. Постаралася б переконати їх, що твоє місце серед відьом, що так ти будеш щасливою, проживеш довге життя, не пізнавши старості, матимеш могутню силу, яку застосовуватимеш для добра людей. А ще я сказала б, що присутність серед відьом леннірської принцеси надовго вбезпечить нашу країну від ворогів, служитиме звеличенню нашого роду.

Фіннела відкинулася спиною на подушки і випростала ноги, примостивши їх у Ейрін на колінах.