Розділ I

Фіннели в себе не було, а чергова покоївка повідомила, що недавно вона подалася гуляти по замку. Тоді Ейрін пройшла до своєї спальні, там скинула м’які туфельки, забралася з ногами на широке ліжко і розгорнула на колінах книжку, яку щойно принесла з бібліотеки. На титульній сторінці великими літерами було надруковано: „РОЗДУМИ ПРО МОР ДЕОРАХ“, нижче, дрібнішим шрифтом: „Кара Великого Дива чи підступи Китрайла?“, і в третьому рядку заголовка: „А може, щось інше?“

Наявність таких вільнодумних книжок у бібліотеці Кардуґала постійно слугувала предметом запеклих суперечок між Ейріниним дідом, князем Тирнаном аб Овайном, і місцевим духівником, Еваном аб Гивелом. Позаторік, після смерті старого князя превелебний Еван замірився був очистити бібліотеку від „єретичної погані“, проте новий князь, Келлах аб Тирнан, хоча й не цікавився філософськими проблемами, категорично заборонив йому чіпати батькові книжки, пригрозивши вигнанням із Кардуґала. Духівнику довелося скоритись — боротьба за чистоту віри, безумовно, справа свята, але й втрачати своє місце при дворі він анітрохи не хотів, надто ж з огляду на те, що Леннір от-от мав стати королівством. Відтоді превелебний Еван більше не заводив мови про знищення книжок, а крім того, ще й мусив миритися з тим, що мало не на кожній сповіді Ейрін, із чистісіньких пустощів, цитувала йому уривки з наукових трактатів, які суперечили офіційній доктрині Духовної Ради Півдня. У минулому він міг дозволити собі конфліктувати з князем, але поводитися так із королем та королівською дочкою вже не наважувався.

Чекаючи на управителя, Ейрін навмання гортала книжку в пошуках якоїсь влучної цитати, щоб пришпилити нею превелебного Евана на завтрашній зустрічі, і водночас думала про свого діда Тирнана. Старий князь зажив собі слави жорсткого та суворого правителя, однак для Ейрін він передовсім був любим дідусем, який просто душі в ній не чув. Звичайно, він любив й інших своїх онучок, доньок меншого сина Ріса, проте Ейрін завжди була в нього на особливому рахунку. Можливо, тому що зростала напівсиротою — її мати, леді Ґледіс вер Амон, померла, коли доньці ще не минуло й двох років. А може, причина була в тому, що Ейрін, на відміну від своїх кузин, змалку спрагло тяглася до знань. Утім, не виключено, що цю рису прищепив їй саме дід, який часто розповідав онучці різні захопливі історії, читав разом з нею книжки, заохочував її допитливість, навчав докопуватися до глибинної суті речей та явищ. Та хай там як, але з усіх дорослих князь Тирнан був найближчою для Ейрін людиною, ближчим навіть, ніж рідний батько. Вона дуже сумувала за ним…

Згаявши понад півгодини, Ейрін нарешті обрала годящий уривок:

Духівники Півдня відкидають саму думку, що Мор Деорах міг бути спричинений діями Китрайла, позаяк це, на їхнє переконання, свідчило б про те, що Великий Див виявився неспроможним завадити Ворогові захопити цілий острів і перенести його з усіма мешканцями в інший світ, до берегів тоді ще дикого та смертельно небезпечного Абраду. Північани ж, глузуючи з невігластва своїх південних колеґ, самі постають не в кращому світлі, замалим не звинувачуючи Творця у змові з Темним Володарем Ан Нувіну. А за великим рахунком, різниця між тими й іншими не така вже й значна; просто перші стверджують, що Великий Див особисто покарав людей Ініс Шінану за їхні гріхи, а другі — що Він зробив це руками Китрайла.

Зате в одному, найголовнішому, обидві сторони цього затяжного реліґійного конфлікту одностайні: вони не залишають для нас, нащадків давніх шінанців, жодного іншого вибору, окрім як старанно молитись у сподіванні на те, що наші предки, звільнивши Абрад від панування нечисті, змили свої гріхи власною кров’ю і здобули нам милість Дива…

Ейрін позначила сторінку закладкою і вже збиралася встати з ліжка, щоб покласти її на стіл, коли в передпокої почулися швидкі кроки, двері розчинились і до кімнати ввійшла струнка синьоока дівчина з пишною гривою волосся кольору стиглої пшениці. Лицем вона дуже нагадувала свою ровесницю та двоюрідну сестру Ейрін, але була набагато вродливіша — принаймні, так вважала сама Ейрін. Своєю чергою, Фіннела щиро запевняла, що з них двох красивіша якраз Ейрін. Часом дівчата навіть сперечалися з цього приводу — і щоразу доходили компромісного рішення, що вони обидві нівроку гарненькі.

Фіннела та Ейрін разом займали східну частину дівочих покоїв, їхні спальні розташовувалися поруч, а ґардеробна та мильня були в них спільні. І хоча решта помешкань залишались вільними (торік обидві старші Фіннелині сестри, Диліш та Морін, вийшли заміж і поїхали з Кардуґала, дві менші ще жили разом з матір’ю в жіночих покоях, а Ейрін сестер не мала), проте ні тій, ні іншій навіть на думку не спадало розселитися. Вони змалку звикли бути разом, ділили все на двох і навіть зганяти злість воліли одна на одній. Фіннела напівжартома — і наполовину серйозно — стверджувала, що їм конче треба взяти за чоловіків двох братів, найліпше близнюків. Частка жарту в словах кузини не надто веселила Ейрін, а ледь прихована серйозність цієї пропозиції навіть лякала її. З приводу одруження (як, до речі, і з багатьох інших питань) вона рішуче не погоджувалася з Фіннелою, якій останнім часом кортіло чимшвидше пізнати доросле життя й відчути себе справжньою жінкою. А Ейрін і без того вважала себе дорослою (та й вигляд мала доросліший, ніж Фіннела), вона й так була жінкою, нехай дуже молодою, геть іще юною. А подружнє життя її нітрохи не вабило, вона боялася, що шлюб зв’яже їй руки, позбавить її самостійності…

— Вже чула новину? — просто з порога запитала Фіннела.

Ейрін одразу збагнула, про яку новину йдеться. Навряд чи сьогодні в Кардуґалі сталося щось визначніше, ніж прибуття загадкової знатної гості.

— Не лише чула, — відповіла вона, — а й бачила.

— Ага, — протягла кузина з легкими нотками розчарування; вона любила дізнаватися про все раніше за Ейрін. — А я ще ні. Просто була в мами, коли прийшов майстер Левеллін з доповіддю.

Ейрін із прикрістю підібгала губи. Вона, втім, звикла до того, що в замку порядкує Фіннелина мати, леді Ідріс вер Берах, і загалом не мала жодних заперечень, коли це стосувалося повсякденних справ. Проте з такої нагоди майстер Левеллін мусив був звернутися саме до Ейрін! Зрештою, вона перша принцеса Ленніру, а тітка Ідріс — лише невістка короля.

Погамувавши мимовільне роздратування, Ейрін поцікавилася:

— До речі, а хто вона така?

У волошкових очах Фіннели спалахнули пустотливі вогники.

— То ти не знаєш? — Здавалося, непоінформованість Ейрін вельми потішила її. — Справді не знаєш?

— Справді. Я просто бачила з бібліотеки, як вона приїхала. І ще чула, як майстер Левеллін називав її леді Шайною.

Фіннела поважно кивнула:

— Її звати Шайна вер Брі О’Мейнір. Висока пані Тір Мінегану.