Розділ 6. Випробування

Наступного дня у межах гарматного пострілу від фортеці було збудовано два бутафорських містечка, які були «ворожими» таборами. Їх належало знищити артилерією фортеці, причому якнайшвидше.

Софія ніколи в житті не чула такого гуркоту. Земля тремтіла у прямому значенні цього слова. Десятки гармат безперервно вели стрілянину, вражаючи «ворожі» цілі. Кожен постріл змушував молоду дівчину здригатися, хоча вона й не відчувала страху. Навпаки, все це дійство здавалося їй величним: приголомшуючі звуки пострілів, свист снарядів, їдкий запах згорілого пороху, чіткі і впевнені дії розчервонілих артилеристів біля гармат. Найбільше Софію цікавили гармати вдалині. Спочатку було видно легкий димок над гарматою, а потім, через кілька секунд, доходив грім від пострілу. І всією цією армадою зараз керував Йозеф, її наречений!

Маневри тривали кілька днів. Головною метою був, звичайно ж, не огляд і не перевірка, а тренування в офіцерів і солдатів навичок і спритності, доведених до автоматизму рухів за відсутності найменшого безладу. Крім стрільби по мішенях, відпрацьовувалося захоплення міста кавалерійськими і піхотними частинами, швидка установка кріпосних гармат на пересувні лафети для посилення боєготовності польових військ.

Штурм фортеці здійснювався за всіма правилами. «Супротивник» робив підкопи під фортецю і встановлював мінні галереї. Захисники фортеці, виявивши ці галереї, напускали в них воду, яку «супротивнику» доводилося терміново викачувати або починати рити підкопи в нових місцях. Для переправи через Смотрич використовувалися понтони, при підході до річки — фашини, а потім добра сотня штурмових сходів була задіяна при штурмі кріпосних стін. За умовами навчань, стороні, що тримала оборону, заборонялося зіштовхувати штурмові сходи і поливати солдатів, які піднімалися по них, чим завгодно, окрім води. Але навіть такі обмеження не додавали моральних сил атакуючим. Головним завданням штурму було подолання страху у солдатів перед висотою і не надто надійним кріпленням штурмових драбин. Заради навчань було дозволено підірвати одні із замкових воріт із подальшою їх обороною і швидким відновленням.

Через кілька днів після початку маневрів генерал Ян де Вітте звернувся до генерала фон Брюля із пропозицією:

— Графе, а чи не влаштувати нам у найближчу неділю легкий офіцерський пікнік за участю дружин і незаміжніх дівчат за містом? Це зблизить офіцерів, та й солдатам потрібно трохи відпочити у своїх таборах.

— Цілком підтримую, генерале, — відповів граф Алоізій. — За умови, що всю організацію ви берете на себе.

У призначений день усі запрошені на пікнік зібралися біля будинку де Вітте. Офіцери в парадних мундирах, дами, на відміну від них, у простих, але елегантних сукнях. Уся процесія (близько п’ятдесяти осіб), хто в каретах, хто верхи, повільно рушила до міської брами. Городяни з цікавістю спостерігали за від'їжджаючими. Зовні це виглядало як театральна вистава, де акторами були ті, хто перебував у кортежі, а решта — глядачами. І ті, й інші весело перемовлялися, втім, молоді панянки в каретах дещо ніяковіли і від уваги жителів Кам’янця, й від сміливих поглядів офіцерів.

Софія вирішила їхати верхи поруч із Йозефом. Вона була єдиною жінкою не в кареті, і це викликало неабияку зацікавленість городян.

— По-моєму, — шепнув їй Йозеф, — усі дивляться тільки на тебе, Софі.

— Я думаю, що на нас обох. І звичайно ж, щосили обговорюють нас.

Грекиня чудово трималася в сідлі, тому її зовсім не хвилювало враження, яке вона справляла на оточуючих.

Через годину кортеж наблизився до військового табору. Заграли сурмачі, і генерал фон Брюль звернувся до присутніх:

— Прошу, панове, ми прибули до місця нашого відпочинку.

Офіцери допомогли дамам вийти з карет і під руку повели їх до табору.

Жінок вразив ідеальний порядок, який панував на цьому своєрідному біваку: солдатські намети стояли в одну лінію, навіть відстані між ними були однаковими. Лад порушували тільки офіцерські намети: офіцери встановлювали свої «хатинки» де їм заманеться та ще й різних кольорів, форм і розмірів, що вказувало на достаток, смак і пристрасть їхніх власників до подорожей (відвідуючи різні країни та їх столиці, військові не втрачали можливості придбати нові намети).

Звичайно ж, дам більше цікавили відпочинок і розваги, а не військовий побут, тому генерал фон Брюль одразу ж запросив гостей до столу. Щойно всі розсілися на дерев’яних лавах, солдати почали подавати кашу, зварену в похідних кухнях, чорний житній хліб і вино в металевих кружках. За столом запанувала цілковита тиша. Бажаючи її порушити, фон Брюль підняв свій кухоль і голосно промовив:

— Прошу вас, пані та панове, не соромтеся і пригощайтеся чим Бог послав!

Із цими словами він підніс кухоль і спустошив його. Схоже, вино було дещо кислуватим, що й відобразилося на обличчі Алоізія.

Софія теж зробила півковтка. Вино справді було не з найкращих. Інші дами навіть не куштували це зілля. Каша також не викликала бурхливої радості у представниць прекрасної статі.