Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

Печера… Софія дуже любила їздити туди верхи. І щоразу від первісної краси цього містечка перехоплювало подих. Кілька століть тому Південний Буг продерся крізь кам’яні перешкоди, що щитом перегороджували шлях воді. І хоча річка змогла просочитися крізь скелі і прокласти собі шлях до моря, повністю перемогти в цій сутичці вона не змогла. Царство води, каменю і лісів — підсумок цієї битви. Не завершене протиборство і понині. Навесні, коли річка стає повноводною, вода стрімко несеться серед величезних кам’яних брил, утворюючи фонтани, водоспади, вири. Стикаючись із перешкодами, розлітається міріадами бризок, що виграють на сонці, народжуючи то веселки, то прозору водну завісу, або знову зливається в могутній потік. Фантастично мальовничі скелі, гроти, пороги і перекати, змінюючись деревами і кущами, що нависають над водою, непомітно переходять у вузькі коридори — каньйони. Рідкісний сміливець вирішиться пропливти серед цього хаосу каменів. І тим не менш, такі сміливці знаходилися, і Софія з острахом спостерігала, як ці відчайдухи у своїх вузьких і коротких, немов іграшкових, човнах випробовували долю.

Наставало літо, і біля річки народжувалися нові образи. Тепер кам’яний хаос — це вже казкове стадо, що заходило в воду напитися, і водний потік осушує не сонце, а невідомі тварини, що розбрелися по річці і хочуть утамувати спрагу. З кожним літнім днем річка міліє і міліє, і ось уже можна, вільно перестрибуючи з каменя на камінь, перейти на інший берег, навіть не замочивши ніг.

Станіслав жодного разу не відвідав Печеру за час будівництва палацу, але у своїх ідеях із приводу всього палацово-паркового ансамблю як завжди був максималістом: дикий, первозданний пейзаж повинен був плавно, ненав’язливо переходити в парк із рукотворними, але непомітними оку ліричними відступами — англійськими ландшафтами. Гроти, водоспади, вази з квітами, сімейні куточки, де можна пошептатися, — одна вишукана композиція змінює іншу. А на самому верху — оглядовий майданчик (благо, є на що дивитися) переходить у французький парк з тополиними та липовими алеями, підстриженими зеленими огорожами, лавками в тіні плакучих верб, казковими квітниками, що майже цілий рік радують своїм різнобарв’ям. А наприкінці композиції — палац, завершальна кульмінаційна складова всього палацово-паркового ансамблю.

І ось тепер, перш ніж сісти за весільний стіл, Станіслав та Софія вирішили пройтися і поглянути, що вийшло з їхніх задумів.

А вийшло справді здорово!

— Поглянь, Стасе! — вигукнула Софія, коли вони ступили на оглядовий майданчик. — Як усе просто і водночас прекрасно! Палац, церква, парк, річка — заради цієї краси варто жити, народжувати дітей, творити…

— А ще можна хвалитися перед друзями і знайомими, — засміявся Станіслав. — А якщо серйозно, то тут, в Україні, сама природа не дозволяє бути байдужим до середовища свого проживання. А ще такі жінки, як ти, надихають нас… ні, не на подвиги, але на дуже красиві пориви.

— Ви ідеалізуєте нас, жінок, і нам це дуже приємно, хоча насправді щира турбота і ласка часом нам миліші за розкішні замки.

— Хай буде так, але нам усе одно хочеться показати вам, що кожен з нас особливий, не схожий на іншого, а значить, здатний зробити щось незвичайне. Врешті-решт майже за кожним видатним творінням роду чоловічого стоїть жінка, бо наші потреби (в силу природних лінощів) незначні.

— Переконав, — засміялася Софія.

На початку березня 1803 року до Умані прибув кур’єр зі звісткою, що незабаром проїздом з Петербурга до Одеси Потоцьких відвідає новий губернатор Одеси Арман Емманюель дю Плессі — герцог де Рішельє. Софія, на відміну від Станіслава, добре знала галантного француза. Познайомилися вони ще в таборі Потьомкіна.

— Це дуже енергійна молода людина, і схоже, провидіння почуло твої, Стасе, мрії з приводу облаштування Одеси. Герцог — саме та людина, яка переверне там усе з ніг на голову.

— У такому випадку з нетерпінням чекаю зустрічі з ним.

— Для герцога ця справа нова, тому спілкування з такою світлою головою, як ти, йому вкрай необхідне.

Граф і герцог досить швидко знайшли спільні теми для розмов. Рішельє був високого зросту, трохи сутулий. Живі чорні очі, орлиний ніс, тонкі губи, смагляве обличчя, кучеряве, трохи зачеплене сивиною волосся робили 36-річного герцога помітним у будь-якому товаристві.

— Графе, слава про ваші економічні таланти вийшла далеко за межі України та Польщі. Я вважаю за щастя повчитися у вас і вислухати ваші поради. Розраховую на нашу подальшу співпрацю і якщо не на дружбу, то на приємні відносини.

— Зізнаюся чесно, милий герцоге, ми з нетерпінням очікували вашого приїзду. Хочу побажати, щоб ваші досягнення на мирному поприщі перевершили військові подвиги, про які я чув з вуст моєї коханої дружини. Вона мені всі вуха продзижчала про ваші безстрашність, розум і енергію, — усміхаючись, відповів граф Станіслав. — Але перш ніж ми почнемо говорити про справи, прошу пообідати з нами і відвідати нашу перлину — «Софіївку».

— Графиня однозначно перебільшила, описуючи вам мої скромні таланти, але, чорт забирай, мені це дуже приємно. Що стосується парку, то не далі як учора я гостював у графа Браницького в Білій Церкві. «Олександрія» — чудовий парк, але всі сходяться на думці, що краще «Софіївки» парку в Європі не знайти.

— Граф Ксаверій — наш сусід, і його «Олександрія» теж прекрасна, але, як водиться у добрих господарів, завжди хочеться перевершити успіхи сусідів, — засміявся Потоцький. — Тому він і вважає наш парк кращим.

Під час обіду Потоцький з Рішельє невимушено розмовляли, немов були знайомі багато років. Після приємної трапези герцог, відмовившись від відпочинку, попросив показати йому парк.