Розділ 21. Життя триває (1802–1806)

— Прометей, переслідуваний Зевсом, крізь бурю, грім і блискавки пробирається на землю з палаючим факелом, викраденим на Олімпі. З глини він ліпить статуї чоловіка й жінки і намагається оживити свої творіння небесним вогнем.

І вони оживають! Але радість Прометея передчасна — вони абсолютно бездушні, байдужі до всього, що відбувається навколо. Прометей вирішує знищити їх, але йому вчасно приходить рятівна думка: відвести їх на Парнас, де Аполлон і музи спробують перетворити їх на людей. І, — о диво! Гармонія музики і танцю пробуджує у творіннях людські почуття! Але Терпсихора і грації влаштовують їм випробування. Танець війни спонукає їх бажання узятися за зброю, щоб таким чином домогтися слави і почестей. Ніщо людське їм не чуже. На сцену виходить Мельпомена. Муза трагедії звинувачує Прометея у тому, що він створив людей, які так швидко піддалися азарту руйнування, і вражає його мечем. Творіння Прометея страждають над бездиханним тілом свого творця. З’являються життєрадісна муза Талія і бог природи Пан, які оживляють Прометея. Радості немає меж. Балет завершується веселощами і танцями.

— Гарно, — задумливо промовила графиня Софія. — А ти знаєш, Анатолію, я бачу в образі Прометея графа Станіслава. Всіх своїх дітей граф обожнює і в кожному хоче бачити особистість.

— У такому разі, графине (прошу не прийняти це як лестощі), ви для графа — Талія, яка вдихнула в нього друге життя після всіх неприємностей, уготованих долею.

— Ти так вважаєш? Просто мені дуже добре з графом, а йому зі мною. От і вся філософія.

Анатолій підійшов до рояля і торкнувся клавіш. Зазвучала повільна, дивно прониклива мелодія.

— А цей твір я привіз вам, — не відриваючись від рояля, мовив Федорко. — Бетховен назвав його Sonata Quasi una Fantasia.

Зачарована Софія, боячись «злякати» музику, зробила знак грати далі…

Анатолій зняв руки з клавіатури, і ще якийсь час у залі стояла тиша. Софія намагалася зрозуміти почуття, що охопили її. Напевно, простіше за все було б зааплодували або навіть вигукнути що-небудь банальне, прийняте в театрі, але графиня мовчала, прислухаючись до останніх музичних звуків, що ніби зависли в повітрі. Вона була впевнена, що Станіслав дуже тонко оцінить цю сонату в її виконанні. Більш того, жіноче чуття підказувало, що ніжна, романтична душа чоловіка чекає саме такого фіналу у величезній черзі привітань, подарунків та інших атрибутів його ювілею.

— Анатолію, — Софія намагалася стримати хвилювання, — ви (несподівано для музиканта вона перейшла на «ви») не просто впоралися зі своїм завданням, — ви володієте величезним даром музичного втілення прекрасних людських стосунків, званих коханням.

— Ваша світлосте! — капельмейстер опустився на коліно і припав до руки Софії. — Для такої жінки, як ви, і для графа хочеться зробити неможливе. До речі, я запросив на виставу трьох солістів з Відня. Вони очікують тільки мого листа. І якщо на те буде ваша воля, я готовий його надіслати.

— О звичайно! Ніяких заперечень, будь-яка сума, що вони запросять, негайно буде виплачена.

Графиня ще довго обмірковувала, де ставити балет — у театрі чи в павільйоні на острові за палацом. Другий варіант здавався їй романтичнішим і оригінальнішим: теплий вітерець, віддзеркалення вогнів і зірок у воді ставка, можливість використання човнів або плотів — усе це сприяло б особливому сприйняттю музики і танців.

Ідея була не нова, подібний театр Софія бачила у гетьмана великого литовського Михайла Казимира Огінського в Слонімі. «Плавучий театр» на баржах гетьман влаштовував улітку на каналі біля палацу.

І все ж переміг затишок театру, і в цьому графиню переконав Анатолій Федорко.

Свята тривали кілька днів. «Вівати», бали, феєрверки, полювання, вино і шампанське рікою…

Граф Станіслав був просто щасливий. Щасливий, що приїхали всі діти, хто з чоловіками, хто з дружинами. Щасливий, що приїхали родичі, друзі.

З роками ми стаємо сентиментальні і хочемо отримати від своїх близьких хоч трохи уваги у відповідь на вкладену в них нашу любов, турботу.

У день народження у Станіслава було передчуття, що має статися щось дуже приємне і несподіване. Упевненості в цьому надавали і погляди Софії — ті жіночі погляди, які говорять часом більше, ніж слова.

Після святкового обіду гостей запросили до театру. Граф Станіслав очікував почути легку музику і побачити веселенький балет. Але перші звуки увертюри змусили його налаштуватися на серйозний лад. Слідом за графом затихли і глядачі, вражені тим, що чують щось нове, незвичайне. Софія крадькома поглянула на чоловіка — він був поглинений тим, що відбувається на сцені.