Розділ 18. Софія і Станіслав (1796–1797)

— Думаю, це не остання вигадка графа. Микола Петрович дуже любить усілякі перетворення. Головне, mon bon ami, ти побачиш у театрі.

Гордістю графа Шереметєва був театр. Невеликий, але затишний, він уміщував близько трьохсот глядачів. У цей вечір ставили оперу «Самнітські шлюби» (п’єсу не нову, яку вже багато разів грали на сцені).

— Усе тут вражає! — захоплено вимовила Софія.

— Тим не менш, тут багато бутафорського.

— І в ролі Еліани теж кріпосна?

— Я тобі скажу більше — це фаворитка графа Шереметєва Парасковія Жемчугова.

— Жемчугова?

— Узагалі-то вона Ковальова, але граф вирішив дати всім своїм акторам псевдоніми за назвами дорогоцінних каменів. От і вийшли Алмазова, Гранатова, Ізумрудов. А Парасковію він мріє зробити своєю дружиною.

— Ну що ж, коханню не накажеш, — зітхнула Софія і притулилася до плеча Потоцького.

Граф Шереметєв таки зміг здивувати своїх гостей ще раз. Після закінчення вистави господар влаштував бенкет в Єгипетському павільйоні. Не минуло й години, як граф запропонував усім повернутися до театральної зали. Ефект був таким, які очікував Шереметєв — загальне захоплення. Театральна зала перетворилася на величезну бальну залу. Незбагненним чином зникла сцена, змістилися колони, стіни розсунулися, а то й зовсім зникли, кришталева люстра опустилася, і навіть підлога вирівнялася, хоча ще недавно партер був нижче сцени.

Софія та Станіслав читали в очах багатьох запрошених німе запитання: «Як це все могло статися?» І хоча Потоцькому не потрібно було у себе в Тульчині робити такі перетворення (місця вистачало і для театру, і для банкету, а вже бальна зала була побільше цієї), тим не менш і вони з Софією були здивовані. Потоцький чудово уявляв, на що здатні театральні машини. У нього в палаці вони могли в лічені хвилини змінити сцену до невпізнання.

Уся дорога назад до Москви була висвітлена палаючими смоляними бочками.

Наступного дня почалися збори додому, до України. Несподівано Станіславу доповіли, що прибув гонець з Умані. Весь заляпаний брудом весняних доріг, з червоними від недосипу очима, кур’єр усім своїм виглядом не віщував нічого доброго.

Граф швидко розірвав конверт і почав читати листа. Очі його відразу наповнилися сльозами.

— Стасе, що трапилося? — не намагаючись стриматися, скрикнула Софія. — Щось із дітьми?

Станіслав ствердно кивнув головою. По його погляду Софія зрозуміла, що сталося найстрашніше.

— Хто? — закричала вона. — Хеленка?

Граф мовчав.

— Костуся?

Страшна тиша зависла в кімнаті.