Розділ 18. Софія і Станіслав (1796–1797)

Після привітань та вручення подарунків Станіслав із синами і Софія відійшли до натовпу придворних.

Павло І нахилився до Станіслава Августа і запитав:

— Вітте… Здається, він перебуває у нас на службі генералом?

— Так, він після батька спадкоємно отримав начальство над Кам’янецькою фортецею. І цей обов’язок виконав сумлінно. До того ж, користувався славою вправного інженера.

— А потім він став рогоносцем цієї красуні панни Вітте?

— Так, ваша величносте.

Через тиждень після коронації Софія захотіла додому.

— Станіславе, милий, я так скучила за нашими дітьми!

— Софі, потерпи ще трохи. Граф Шереметєв влаштовує велике свято у себе в Останкіні під Москвою і запрошує весь двір.

— Гаразд, але дай слово, що наступного ж дня після свята ми вирушимо до України.

— Я не даватиму слова, дорога, адже і сам скучив не менше за тебе.

Кортеж із гостями (їх налічувалося більше трьохсот) наближався до Останкіна. Микола Петрович Шереметєв обіцяв Павлу І продемонструвати щось незвичайне, тому всі перебували в передчутті цього дива.

Граф Шереметєв особисто зустрічав імператора в кількох кілометрах від маєтка.

— Ваша величносте, залишилося зовсім небагато, палац — за цим гайком.

— Але чому дорога, що веде до палацу, така вузька? — невдоволено спитав імператор. — Боюся, царський поїзд відчуватиме незручності при під’їзді. Адже ви, графе, напевно, не приймали ще у себе такої кількості гостей. Та і з архітектурної точки зору (а ми, повірте, розуміємося на цьому) потрібен просторий в’їзд, що підкреслює красу і велич палацу.

— Винний, ваша величносте, — потупив очі Шереметєв. — Спробую виправити цей недолік.

— Раніше треба було думати, графе.

Граф Шереметєв змахнув рукою, і як за помахом чарівної палички, дерева вздовж дороги почали падати, розширюючи в’їзд. Погляду гостей несподівано відкрилася чудова панорама палацового ансамблю. Тільки тепер усі побачили, що біля кожного дерева стояла людина, а самі дерева були заздалегідь підпиляні.

— Здивував, Миколо Петровичу, здивував. Навіть, я б сказав, захопив, — від душі розсміявся Павло.

— А я так злякалася, — шепнула Софія Станіславу.