Розділ 11. Любов і політика

— І ми в цьому світі, схоже, не одні. Я що маю на увазі? Людина вважає себе володарем свого життя. Насправді ніхто не знає своєї долі: чи вона визначена заздалегідь, чи вищі сили керують нами на власний розсуд.

— А навіщо нам дано розум? Не собакам або кішкам, а нам? Випадковостей, як ти кажеш, не буває. Може, хтось колись щось забув? І зараз намагається відновити це?

— Коли я дивлюся на зоряне небо, мені стає цікаво, навіть страшно, що туди можна летіти нескінченно в часі і просторі.

— А навіщо людині заздрість, ревнощі, прагнення до влади, жадібність, якщо підсумок у всіх один?

— Стоп! Людина сама, без помічників, не може осягнути вищу мудрість, а ми всі разом, камінь за каменем, покоління за поколінням прагнутимемо до пізнання — воздвиження великого храму істини.

— Це висока мета, Ігнацію. Але ж вона є не тільки у масонів?

— Звичайно. Бог єдиний, при цьому у світі існує безліч релігій. До нашого братства вступають люди різних національностей, кольорів шкіри, вірувань, і я вірю, що не мине й ста років, як усі релігії об’єднаються під одним керманичем, і вже одне це вирішить багато питань нашого буття.

— Тут я з тобою не погоджуся. І знаєш чому? Прості люди, можливо, й об’єдналися б під одним Богом, але це не потрібно вищим церковним чинам. Може, я скажу богохульні слова, але в церкві, як і в суспільстві, є багаті і бідні, розумні й дурні. І священики, що сидять на троні, зовсім не бажають ділитися своїми привілеями, багатством з іншими. О як я хотів би помилятися!

Настала довга пауза. Обидва брати занурились у свої думки.

Першим мовчання порушив граф Станіслав.

— Але ж не однією лише наукою займається орден?

— Звичайно ж ні! Основна мета масонства — поліпшення роду і життя людського. Ось тепер ми підійшли до головного. Мільйони людей готові давати корисні поради всьому світові, при цьому не бажаючи змінювати своє порожнє, повне вад життя. Але тільки почавши з себе, зі свого оновлення та очищення, можна намагатися щось змінити в інших.

— Мабуть, це дуже правильна думка, — погодився граф Станіслав.

Граф Ігнацій зазирнув ув очі свого кузена, намагаючись знайти там відповідь на питання: «Чи до кінця той зрозумів усю глибину сказаного мною?»

Станіслав несміливо промовив:

— Я готовий на всі умови. Мені потрібно ще багато працювати над собою, але сподіваюся, брати повірять у мою щирість.

— Не хвилюйся, людина все життя повинна працювати над своїм удосконаленням. Горе тому, хто цього не розуміє. Я думаю, ти станеш гідним членом нашого братства. Через кілька днів ми проведемо обряд таїнства посвячення в масони.

— Я дуже хвилююся, чув, що цей ритуал пов’язаний з черепами, кровопусканням і ще безліччю містичних таємниць.

— Ну що ж, — загадково усміхнувся Ігнацій, — ми лицарський орден. А справжні лицарі повинні пройти через усі випробування. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми мріяли стати лицарями?

Через три дні за графом Станіславом Потоцьким зайшов граф Рапацький і запросив його на обряд посвячення у масонський орден. Пройшовши всю складну церемонію вступу, граф Станіслав дав клятву братам каменярам: