Розділ «31 Шов»

Старий гукнув ногою об підлогу, Князевич мимоволі опустив туди очі, потім знову глипнув на Рогозу, котрий зовсім не виглядав приреченим. Говорив і тримався так, наче звітував про добре виконану корисну роботу.

– Стеріг, зрозуміло, Ярчук?

– Це єдине, що він робив.

– А конкретніше?

– Загалом ви все правильно вирахували. Ми з Романом Кудімовим увійшли, як кажуть юристи мовою вироків, у змову. Чудово знали, що робимо. Кудімов цілком погоджувався зі мною: довше, ніж є, ці комуністичні вожді, загроза для країни та світу, жити не повинні. А трагедії з Антоном Мазуром і Марією Романів ми сприйняли як особисті. Ми ж, вважайте, з одного села, мов родичі, рідні люди. Дмитро, Антон, Марія – це молоді люди. Їхній середній вік – двадцять років. Так, хтось менший, хтось старший, це я про Марію… Але іншого життя, інакшого, розумієте, Ігоре, ці молоді люди не бачили! Вони думали, що так було завжди! Знаєте, що найстрашніше? Вони переконані – так завжди буде!

«Микола Уманець теж таким був», – подумав Князевич. І той хлопець, невідомий йому солдатик, котрий розстріляв Ярчука і потім блював зі стогоном перед очима своїх товаришів і командирів, – такий самий, народжений у цій країні.

– Мовчите? Я зараз сам відповідаю на купу запитань? Хай так, просто слухайте. Хочете знати, чи мучила нас совість? Ні. Це прикро звучить, мабуть. Навіть страшно. Прецінь, зовсім не мучить. Із Софією Новицькою я трошки був знайомий, поверхово, так би мовити. Вона ж знала, що я ніби пішов від світу, живу самітником у тому місці, яке її давно цікавить. Її навіть вмовляти не довелося. Ми з Кудімовим приїхали по неї. Я запропонував води, вона й не подумала відмовитися. Далі знаєте. З Лизгуновим окрема історія, до нього я мав особистий інтерес. Я ж ровесник радянської влади, Ігоре. Правда, до двадцяти двох років жив у зовсім іншій країні. І, як багато хто, радо зустрічав обтріпаних і малограмотних, як з’ясувалося, червоних солдатів у вересні тридцять дев’ятого. Думав, нова влада дасть звільнення. Цього не сталося.

– Наскільки я знаю історію, тоді відбулося возз’єднання земель, – обережно вставив Ігор.

– Слушно. Потім нові громадяни нової країни, з тих самих возз’єднаних земель, пішли до Сибіру, у табори, як вороги народу. Знаєте, хто такі вороги народу, кого ними називали? Довго пояснювати, але в ті часи такі, як ми з Кудімовим, підпадали під це визначення. Як казав один мій студент, аж бігом. Словом, я бачив, що робили такі, як Лизгунов. І чув, як він не раз хвалився такими подвигами. Призначену для нього воду я перетворював на мертву з особливою щедрістю. Про комсорга ви вже знаєте. З цим покидьком, Боровчуком, – то приватна Дмитрова ініціатива. Комсомольців ми домовилися не чіпати, з комуністами б розібратися, з їхніми гріхами.

– Кожний не без гріха.

– Справедливо. Ви, я, Кудімов, дільничний наш – хоч кого візьми, за кожною людиною є грішок. Але коли ти схильний до гріха, краще не йти до влади. Партквиток у цій країні дає необмежену владу, Ігоре. І чомусь у цій владі грішників що далі, то більше. Можеш бути крадієм, убивцею й садистом, тебе однаково рано чи пізно знайдуть. Ви ж і зловите, Ігоре. Ви чи ваші колеги. Та якщо в кишені ґвалтівника або іншого негідника – червоний партійний квиток, це його врятує від заслуженої кари. Що це я кажу, ви ж краще за мене все знаєте…

Навіть більше, ніж ви здатні собі уявити.

– Отже, кривдника Марії мусив напоїти мертвою водою сам Ярчук. Я розумів – це відразу звузить коло ймовірних пошуків. А те, що вони будуть і пришлють когось на кшталт вас, сумнівів не виникало. Ті, кого ми… кого я мав намір і надію всерйоз налякати, справді бояться. Але в казки не вірять. Казку вони роблять бувальщиною, навіть пісня така радянська є{Згадується «Авіамарш» (1920), пісня на музику Ю. Хайта і слова П. Германа. Починається зі слів «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». Ії вважали гімном радянських льотчиків, у СРСР часто виконували на військових парадах.}.

– Знаю таку пісню. – Тепер помовчати знову настала черга Ігоря. – Загалом ви лише заповнили деякі дірки. Картина зрозуміла. Хіба кілька зовсім незначних деталей…

– Шкварте! – Старий, заохочуючи, махнув рукою. – Як уже почалась аж така розмова, справді треба позакривати всі незрозумілі вам теми.

– Телефон. – Князевич кивнув на старенький дисковий апарат, примощений на підвіконні. – Це ж паралельний, з кабінетом директора.

– Мене тут час від часу називають його заступником.

– Учора ви слухали мою розмову з Києвом. Напевне слухали.

– Хто б заперечив – я не стану.

– Ви зрозуміли, що я шукаю якогось солдата. Відразу пригадали, звідки в Ярчука шрам. І він саме в цей час був десь поруч, вийшов із лісу. Це ви попередили Дмитра про небезпеку?