Розділ «31 Шов»

– Руки, Вікторе Григоровичу. Чисті руки всіх трьох. Тільки медик напевне вирахує, що на руках лишаться сліди, котрі допоможуть експертам визначити місце перебування жертв. Одяг – то зовсім інше, матеріал на одежі не завжди дає такі підказки. Одяг може тертися об що завгодно, не захищені нічим руки – зась, як кажуть. Ну, а вода… Один раз Дмитро ще міг прослизнути за периметр і вийти непоміченим. Але, виглядає, ризикувати треба було раз по раз. Значить, води було досить десь в іншому місці. Хто займається цілющою водою? Тільки цілителька. Баба Галя, Дорош Галина Таназіївна. Так чи ні?

Старий відповів не відразу. Узяв окуляри за дужку, покрутив у руці, віддавшись цьому процесу цілком, перевів погляд із них на Князевича, підкреслено акуратно поклав назад.

– Знаєте, якби не вона… Не скажу вам, Ігоре Степановичу, ні «так», ані «ні». Доведеться признаватися, без цього ви геть нічого не зрозумієте. Можете під протокол, викликайте, кого там слід, ведіть, куди треба, мені однаково. Так само як байдуже було Дмитрові, коли, з ваших же слів, хлопець швидко брав усе на себе. Ви його розкусили, розкрили тут уселенську антикомуністичну змову в рамках одного окремо взятого села… Тільки мені ще простіше брати все на себе. Слідство ще переживу, суд – навряд. Мені лишилося півроку, і то в кращому випадку.

Сягнувши до кишені штанів, Рогоза витяг охайно складеного білого, з коричневою лямівкою носовика, приклав до рота, видав горлом звук, наче набирав слину, простягнув хустку Ігореві, показуючи результат.

Біле стало вологим і рожевим. Навіть густо-рожевим.

– Діагноз поставили якраз п’ять років тому. – Старий говорив спокійно, ніби розповідав не про смертельну хворобу, яку ніде на планеті так і не навчилися повноцінно лікувати, а про звичайний нежить. – Дали дев’ять місяців, максимум – одинадцять. Це – одна з причин, чому я переїхав сюди. Не хотів помирати в убогій лікарні, у нас професори помирають в одних лікарнях зі слюсарями, в однаково свинських умовах. Хотілося упокоїтися на свіжому повітрі, подалі від… самі розумієте. Мене особливо ніхто не тримав, причини теж пояснювати не треба, хоча коли скоро помреш, можна казати цій владі все, на що вона заслуговує. Але Бог із ними… Коли познайомився тут із Кудімовим, зрозумів, що ми однодумці, та розговорився, він порадив сходити до баби Галі… Галини Таназіївни. Втрачати нічого, пішов просто з цікавості. Я вчений, не вірю в усяке таке…

– Виходить, повірили?

– Бо випробував на собі. Тоді до джерела вже масово не ходили, за цим стежили спеціальні люди, хоч парторга тутешнього візьміть. Але баба Галя в силу роду своїх занять стежку туди не забула. Мала воду, почала мені давати вкупі з різними настоями. Завдяки цьому я не помер тоді, коли мусив. Вода від святої Варвари подарувала мені зайвих п’ять років життя. – Рогоза знову помовчав, цього разу вивчаючи чисто вимиту підлогу. – П’ять років – досить велике відтермінування. Все одно час настає, але не так хутко. Якщо хочете, Галина Дорош і ця джерельна вода зробили диво. І я ні секунди не сумнівався: в разі зведення того закритого санаторію, про який коротко повідав Дмитро, кремлівські маразматичні старигані, та й не тільки кремлівські, зможуть прожити навіть довше. Хай не довше – все одно обдурять смерть, переживуть призначений термін. Самі владу не лишать. А для країни, для всіх нас не те що кожен рік – кожен день їхнього життя вже трагедія. Ми не можемо витримувати цього, Ігоре, невже ви не розумієте? Любите ж повторювати, що знаєте такі речі як ніхто.

Замість відповіді Князевич кивнув. Хай старий розуміє його мовчазний кивок як хоче.

– Їхні фізичні тіла житимуть далі. Люди рік у рік бачитимуть портрети цих богів, слухатимуть їхні маразматичні, написані референтами та кепсько прочитані з папірців промови. Скільки за цей час буде Чехословаччин та Афганістанів? Скількох іще посадять у табори і психушки? Наскільки ми ще відірвемося від нормального цивілізованого світу, де люди справді знають, що таке свобода, честь, гідність? Де міра власної свободи не регулюється партійним квитком? Вибачте за пафос, я тут вам трошки мітингую. Проте інакше пояснити свої мотиви не можу. Зрозумієте ви їх чи ні – окреме питання.

– Зараз я інше хочу зрозуміти… Воду де брали?

– Галина Таназіївна дала, в неї досить значний запас.

– Пояснювали, для чого?

– Сама взяла до тями, коли знайшли Новицьку. Але я бачив її очі. Нічого не сказала, та й не треба. Просто подивилася на мене, перехрестила. Все.

– Де ви… Лабораторія ваша…

– Тут, у школі. Обладнання хімкабінету для людини з моїм рівнем знань цілком досить. Маю ключі від усього тут, мене навіть називають іще ключником. Директор сам хімік, мій учень, можна сказати. Не заперечує, коли кажу, що бавлюся різними дослідами. Вважає це за примху старого вченого.

– Полонених тримали десь тут, як я підозрюю тепер?

– Не називайте їх полоненими.

– А як? Жертвами ви нікого з трьох так само не вважаєте…

– У них є, тобто були, анкетні дані. Але так, ви вгадали. Всіх трьох тримали стільки, скільки належить, у шкільному підвалі. Просто тут.