Розділ «31 Шов»

– Запитайте в товариша Цибуха. – Старий далі зберігав спокій. – У того бігме повний список. Якщо не досьє на кожного.

– Про це пізніше, за потреби. Зараз я намагаюся зібрати думки докупи, Вікторе Григоровичу. – Склавши праву долоню човником, Ігор провів себе по обличчю, ніби здираючи щось липке та неприємне, труснув головою. – Так. Дмитро Ярчук, неповних дев’ятнадцять років. Він бачить жахіття війни, не витримує казарменого пресингу, відчайдушно тікає – і йому щастить. Так пре не кожному, повірте мені, я знаю. – Він легенько постукав себе кулаком у груди. – Отже, Дмитро вірить: найліпше його сховають саме тут, у рідному селі. Його ніхто не видасть, та й відкрито по Гайворону він ходити не збирається. Пізно вночі стукає він до батьківської хати, але після тривалих обговорень ухвалено рішення: поки тепло, поки літо, хлопцеві краще ховатися в лісі. Йому не звикати, ліс він добре знає та з дитинства любить. Потім, не відразу, але дуже скоро, втікач випадково стикається зі своїм ровесником, єфрейтором Миколою Уманцем, хлопцем із Київщини. Від нього дізнається те, про що кортить негайно розказати кому-небудь: навіть для того, хто стріляв і в кого стріляли, неймовірне відкриття, дотик до цілком таємної інформації – досі дитинство чи юнацтво, як хочете. Наполягаю, професоре: Дмитро в силу молодості не робить жодного далекоглядного висновку. Його просто розпирає від зайвих знань. Але якби хлопці раптом не зчепилися, хто знає, коли й кому повідав би наш дезертир головну таїну джерела з живою водою.

Старий не перебивав. Тепер сидів прямо, так само прямо дивився на співрозмовника. Ігор, не звичний до таких тривалих монологів, перевів дух.

– У бійці Микола загинув. Це сталося випадково, я повірив Дмитрові. Той також потерпів. Уже не знаю, чим і як, але єфрейтор розкроїв йому лоба. Точніше, брову, ось тут. – Князевич показав на собі, торкнувшись пальцем потрібного місця. – Рана неглибока, та дошкульна. Кров заливає обличчя, просто так, сама, від прикладеного подорожника, вона не загоїться. Я бачив шрам зблизька, навіть ближче, ніж стою зараз до вас, Вікторе Григоровичу. Рана зашита професійно, дуже професійно, зі знанням справи. Це здатен зробити лише хірург високого класу. Кудімов Роман Миколайович, ваш близький друг. Це не потребує доказів, Вікторе Григоровичу. Доводити треба той факт, що втікач обізвався не лише до батьків, а й до жінки, яку любив, хай вона й старша за нього на п’ять років. Зі своєю раною він напевне пішов до Марії. А та, не вагаючись, звела Дмитра з Кудімовим. Бо так уже склалося, що вона знала – він збереже таємницю. Ось йому, Романові Кудімову, утікач і розповів про секретний об’єкт і його призначення.

Ігор знову відсапнув, поліз по цигарки, наштовхнувся на погляд старого, заховав пачку назад до кишені.

– Правда, я не помилюся, коли скажу – для Кудімова ви, професоре Рогоза, не просто споріднена душа в цьому селі, а й, не побоюся цього слова, старший товариш і моральний авторитет?

– Цікаво, чому ви мусите припускати подібні речі так обережно… Мабуть, лише в цій країні такі якості й такі стосунки самі по собі є вироком.

– Лірику поки що відсуньмо.

– Немає в цьому жодної лірики.

– І то правда – немає. Лише точний і тонкий розрахунок. Кудімов розповідає вам про Ярчука та його лісову пригоду. Ви робите з цього ті висновки, котрі мені менше ніж добу тому озвучив у лісі сам Дмитро під час своєї сповіді. Правда, він усе брав на себе. Та надто красиво говорив, дуже докладно і правильно. Це були не його слова, не його думки і висновки. Ви пречудово промили мізки хлопцеві, Вікторе Григоровичу.

– Я? Промив мізки? – Старий розправив плечі. – Не розчаровуйте мене остаточно, Ігоре Степановичу. Я ставлюся до вас із великою симпатією, особливо після того, як ви зробили, без перебільшення, логічні та блискучі висновки з нібито розрізнених фактів. Ви на своєму місці, Князевичу, ця система часто робить ставку на кращих. Але ви не знаєте чи не відчуваєте, що воно таке – справжнє промивання мізків.

Начепивши окуляри, Рогоза взяв зі столу газету, пробіг шпальту очима.

– Ось, берімо перше-ліпше. Читаємо. – Він кахикнув. – «Ганна йшла сільською вулицею, з насолодою вдихаючи п’янку свіжість ранкового повітря. Поспішала. А ось і корівник». – На цьому реченні професор наголосив, глянув на Ігоря поверх окулярів, читав далі: – «Дівчина вже вкотре пригадувала той день, коли вперше прийшла сюди працювати. Ганна відразу захопилася новою справою. Робота біля худоби – ось до чого дівчина йшла від початку свого зрілого життя. Мала до тварин свій, особливий підхід. Тому і продуктивність корів у її групі почала зростати». Як вам це покликання – працювати в корівнику?

– Хтось же мусить…

– Правильно! – легко погодився Рогоза. – Всякий труд у пошані, таке гасло розвиненого соціалізму. Це написано про дівчину, котра не може вступити в інститут уже з другої спроби. І більше спроб не робитиме, бо батько в неї – алкоголік, а мама – інвалід, із цукровим діабетом, двоє сестричок, неповнолітні. Вся компанія живе на Ганнину платню – на те, що лишиться, бо якщо не дати потрібну кількість грошей татусеві, він щось винесе з хати та ще й поб’є мамцю. Думаєте, до цього є комусь діло? Скільки таких історій, знаєте? Знаєте, Ігоре Степановичу, кому, як не вам, знати це. Але їх у газеті не напишуть, бо в нас, у країні розвиненого соціалізму, таких соціальних виразок нема та бути не може! Зате напишуть інше – про делегацію Ліги соціалістичної молоді Японії, члени якої заперечують факт ведення бойових дій в Афганістані. Знаєте, який у них аргумент, у соціалістичних японців? Ніхто з нашої делегації під час поїздки до ДРА не постраждав! Де ж тоді був Дмитро Ярчук? Хлопець, котрому, як ви слушно згадали, не виповнилося навіть дев’ятнадцяти років…

Уже не приховуючи огиди, Віктор Рогоза жбурнув газету на підлогу.

– Ярчук узяв усе на себе, – глухо промовив Ігор. – Це я озвучив… словом, там, де запитали, там і озвучив. Акуратно зашитий шрам – одна з підказок. Про зустріч зі мною він попросив через Марію – ще одна. Знаєте, професоре, ми з вами ходили не так уже далеко від істини під час нашої останньої розмови без протоколу. Агата Крісті, «Східний експрес». Співучасниками вбивства негідника виявилися всі пасажири поїзда. Тут приблизно така сама історія. Джерело Святої Варвари – ще одна підказка. Я був там, я бачив його.

– То й що?

– Ярчук говорив – сам проникав за периметр, аби набрати води й додати в неї потім отрути. Труїли воду ви, Вікторе Григоровичу. Підозрюю навіть, що весь план, уся задумка – плід розуму вченої людини. Кудімов теж знав про все, у нього – колеса. Без транспорту дві перші жертви сюди б не потрапили, а випадкових людей ви не залучите. До того ж Кудімов – це цінний порадник у плані приховання слідів злочину.

– А зараз ви про що?