Розділ «18 Відьма»

– Для чого?

– Щоб повернути спокій до нас. Змиритися треба. Визнати вищу силу, що стоїть над усіма. Покаятися. Подумати. Навіть не віруєш – зрозумій: кара за гріхи однакова для всіх, визнаєш ти Бога для себе чи ні. Тільки так можна зберегти себе. Вберегти і зберегти.

Розмова явно заходила в коло.

Князевич неквапом підвівся, взяв картуза, старанно натягнув його на голову, поправив, примощуючи зручніше.

– Більше нічого не хочете мені сказати, Галино Таназіївно?

– Пощо? Сказала навіть більше, ніж знала. Тобі говорила, інші й того не чули від мене. Вони б не зрозуміли, ті інші.

– Що ж я, по-вашому, повинен зрозуміти?

– То поки подумай. Усе саме прийде. Не прийде – я в тобі помилилася. І тримайся поки далі від горівки. Тут тобі треба мати ясну голову.

– Корисна порада, дякую.

– І не пащекуй. – Баба Галя теж підвелася. – Одне ще скажу. Ніхто не підтвердить, та й мені можеш не вірити. Словом, той Лизгунов приходив до мене, як чоловіка забрали. Приїхав ніби допитати, я все пам’ятаю як нині, не так багато й часу минуло, якихось одинадцять років… Так Лизгунов говорив: проведеш, Галино, до того вашого таємного джерела, розкажеш усе – чоловік повернеться додому, доживе тут.

Ігор замислено потер перенісся.

– Лизгунов шукав джерело Святої Варвари?

– Не саме місце. До джерела багато хто з місцевих знав дорогу тоді, та й тепер люди знають. Ні, він утовк собі в голову: я здатна так зробити, аби жива вода не перетворилася на мертву, коли він її питиме.

Нічого собі.

– Ви… ви справді це можете?

– Не забувайте, мене вже тоді вважали на селі відьмою. – Стара зовсім не посміхалася. – Лизгунов чомусь думав: я можу обдурити Бога.

– Чому?

– Знав, скурвий син, що може зробити з ним вода. Безбожник, убивця, а знав і боявся. По тому ще кілька разів до мене заходив. На початках із ним ще говорила, та як чоловіка не стало – на поріг перестала пускати. Ти тепер знаєш, думай що хочеш.

Назад Ігор повертався сам.

Після вчорашнього дощу на диво розпогодилося. Сонце світило зовсім по-літньому, навіть припікало настільки, наскільки це можливо в другій половині вересня. Бажання закурити повернулося, ставало що далі, то сильнішим, але голова вже працювала ясно, тіло не тіпалося, відчуття жорстокого похмілля відлетіло, хотілося б думати, назавжди.