Розділ «18 Відьма»

– Сиди, – суворо наказала стара, вийшла з сіней, швидко повернулася з порожнім цинковим відром, поставила перед Князевичем.

– Це для чого?

– Будь тут, не вставай. Сам розберешся, не маленький.

Із цими словами баба Галя труснула головою, закидаючи пасма розпущеного волосся, чорного, мов вороняче крило, за спину, потім узяла зі столу хустку, накрила нею голову. Перехрестившись на ікону в кутку – Ігор тільки тепер побачив її, – стара зникла в покої, міцно причинивши за собою оббиті дерматином двері.

Спочатку не відбувалося нічого.

Князевич, слухняно сидячи на ослоні, не тямив, що мусить бути та чого домагалася баба Галя своїми порошками й відварами. Хвилин за двадцять сидіти набридло, до того ж самогонка навіть у такий невеликій кількості знову почала діяти, спонукаючи до активних рухів. Ігор підвівся, пройшовся, міряючи приміщення сягнистими кроками – йому раптом чомусь закортіло дізнатися, скільки тут метрів. Наблизився до кута з іконою, воліючи роздивитися.

Шлунок стисло раптово.

Наче хто затопив у живіт міцним сталевим кулаком, згинаючи навпіл.

Йому здалося – дихання зупинилося, враз запалало обличчя, серце рвонулося з грудей, рука мимоволі мацнула зліва, аби не вискочило й не покотилося по підлозі. Все, що було всередині, ринуло на поверхню, Ігор затиснув рукою рота, стрибком опинився біля відра, впав навколішки, забрав руку.

Його вивертало довго. Здавалося – цілу вічність, усе життя пробігло перед очима, зупинився час. Світ закрутився, пульс бився мов скажений, пашіло обличчя, кінчик носа при цьому чомусь лишався холодним і мокрим, мов у собаки. З кожним спазмом лоб вкривався рясним холодним потом, солоні краплі текли по щоках, змішуючись зі слізьми.

Нарешті блювотні позиви зникли. Знесилений, Князевич відповз від відра, став рачки. Тяжко дихаючи, дістався рятівної табуретки. Тримаючись за неї, підвівся, потім сів. Зігнувся радше за інерцією – шлунок, на диво, вже не болів. Зір далі лишався без фокуса. Та навіть цього туману вистачило, щоб зачепити перебігливим поглядом відкорковану банку з самогоном.

Спогад викликав нові спазми. Тепер усе тривало швидше, вже не так боляче. Минуло досить скоро, Ігор витер мокрий лоб. Дихання увійшло в норму, серце поволі припиняло гучно калатати, зір ставав чіткішим. Світ довкола набував своїх звичних барв та обрисів.

Стара, мов чуючи – чого там, напевне знаючи, коли треба з’явитися, вийшла до нього, вже перевдягнувши старий халат на новий, у широких рубцях. Мовчки забрала відро, вийшла з ним на двір, тоді повернулася, так само мовчки прибрала зі столу слоїки. Знову зачепившись поглядом за банку з горілкою, Ігор відчув черговий спазм. Але тепер обійшлося, втримався, вичавив, ловлячи себе на тому, як туго повертається язик, гальмуючи мову:

– Це… це що було таке?

– Чабрець, – відповіла баба Галя. – Настій вчорашній, добу постояв. Тому міцний, добрячий. Це, – піднесла банку з порошком, – гнойовик, гриб такий. Прожарений, перемелений, просушений. Усе це саме по собі від перепою допомагає. Але я дала тобі все відразу, для більшого ефекту. Не бійся, зараз стане краще.

Заперечувати, уточнювати, просто щось обговорювати Князевич не мав сили. Тіло досі почувалося невагомим та м’яким, підвестися не ставало снаги. Біль поволі розтискав голову, самого ніби хилитало на лагідних морських хвилях.

Повернувшись уже з порожніми руками, стара зайшла йому за спину, поклала руки на плечі. Ігор не бачив, але відчував і розумів: зараз Галина Дорош робить довкола його черепа якісь паси руками. Зосередившись на тому, щоб остаточно нормалізувати дихання, зловив себе на думці, що відчуває легкі електричні струмені, виниклі по боках та над маківкою.

Диво. Неймовірно. Нереально.

Біль послабшав і остаточно зник, мов змитий водою з підлоги бруд.

Настало полегшення, серце забилося у звичному ритмі, лице вже не палало.