Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.
До дверей-решітки підходили цілі групи військових − як на екскурсію в зоопарк:
– Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!
– Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».
– На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?
Уже 16 серпня…)
– Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!
– У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!
– У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!
– Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?
Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців… Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».
«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.
Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили… Потім ще… І ще… Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»…
Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.
«Тик-так»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «100 днів полону, або Позивний "911"» автора Макеєв В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Блокпост № 3“ на сторінці 2. Приємного читання.