Розділ «XXIV. Слідами мерця»

— Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю…

— Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

— Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

— А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї.

— Не було його.

— Точно? І коли ти його востаннє бачила?

— Ой, давно… Більше року, точно.

— А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

— Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

— Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

— Що означає — гаразд?

— Давай уже поїмо щось, а потім…

— Що потім?

— Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.

— Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно.

— Що, замовляти мій фальшивий паспорт?

— І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.