— Ну, це зовсім дитинство… Одного разу, я тоді, напевно, у восьмому класі була, він побачив, як я… ну, словом, дуріли у дворі, хлопці нас курити примушували і всяке таке… Що, ти вже щось подумав?! — Очі її несподівано стали круглими і здивованими.
— Нічого я не подумав, — спокійно відповів Борис. — Ти розповідаєш, а я слухаю.
Вона пильно подивилася на нього і продовжила:
— Словом, так, усяка дитяча дурість… Він підійшов так тихо, що ніхто й не побачив. А я якраз у одного хлопця на колінах сиджу й сигарету тримаю… Він просто до мене додому й пішов. Ти б чув, як я бігла за ним і як просила! Мені мама і так концерти регулярно влаштовувала то за навчання, то за поведінку… Я взагалі непогано вчилася, але все одно… А якось, коли мама мене виховувала, в неї серцевий напад стався. Я так перелякалася, що ледве додумалася сусідку покликати. Маму потім до лікарні забрали. Знаєш, я не так боялася того, що вона мені зробить, як того, що з нею самою може трапитися після такого.
— І що було далі?
— Нічого, вблагала… Потім майже два роки йому кефір носила. І газети… День у день!
Її обличчя стало злим і збудженим.
— Він що, примусив тебе?
— Атож! День у день, два роки носила! А одного разу я захворіла на ангіну — морозива переїла. Два дні вдома лежала, а на третій він сам приперся. Я так злякалася… Подивився, побалакав з мамою… Нічого не розповів. Сказав, як видужаю, щоб у гості заходила. Я зрозуміла…
— А як він це робив, не пам’ятаєш?
— Що саме? — не зрозуміла Наталя.
— Як саме тебе примусив?
— Ну, як… Сказав, що мене потрібно виховувати, а корисна праця — найкраще виховання, щось таке. А коли я спробувала опиратися, сказав, що не буду слухатись — матері розповість. Я походила з місяць, потім стала проситися, що більше не буду так, щоб відпустив, бо я нікуди не встигаю. А він каже: «А ти напружся!» От і все. Що таке? Що з тобою?
Борис потер скроні, скуйовдив собі волосся на голові.
— Голова закрутилася. Нічого ж не їв, а ще цей комп’ютер…
— А я кого просила поїсти?
— Ну, не сварись, моя маленька господине… — Він обійняв її за плечі й запитав — А в його помешканні — можливо, там ти бачила щось цікаве?
— О! — здивувалася вона. — А мене хто туди пускав? Прийду, отримаю на порозі копійки — і вперед. Повернуся, віддам куплене — і додому. Жодного разу не була в кімнатах. І то ще кілька разів випрошувала вибачення, вже мати у лікарні була постійно… І вдома потрібно щось зробити, і до неї побігти… Одна відповідь: «А ти напружся».
— А як це скінчилося? — запитав Борис.
— Мама померла — і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Амністія для Хакера» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXIV. Слідами мерця“ на сторінці 2. Приємного читання.