Розділ «Останній Дон Кіхот»

Карраско мовчки сопів, наливаючись вином; Алонсо зрозумів, що дав утягти себе в суперечку. Що йому важко стримати себе, що він не зможе зупинитися:

— Маленька Панчита, наша сусідка, яку щодня б’є її вітчим-тварюка… теж любить свою матір! А мати заступається за чоловіка, вигороджує цього… цю сволоту! А Панчита її любить! А ми терпимо, і проходимо щодня повз цей будинок…

— Алонсо, — тихо сказала Альдонса.

Алонсо опустив плечі:

— Ні, все гаразд… Санчо, друже мій Санчо, ну звичайно ж я не божевільний. Був би я божевільним — нізащо б нікуди не пішов, та й Самсон, — Алонсо ледь-ледь усміхнувся, — нікуди не пустив би мене… Ви думаєте, я не розумію, як виглядатиму зі сторони? Спис, обладунки, фамільний шолом? Я розумію, Санчо. Ті, за кого я заступлюся, не скажуть мені жодного доброго слова. Навіть ті, котрим я дійсно зможу допомогти. Ніхто. Вони плюватимуть мені вслід. Вони кидатимуть у мене каміння й грудки багнюки. Якщо я впаду — вони тупцюватимуть по мені, якщо спробую присоромити їх — вони реготатимуть і ляскатимуть у долоні. Знущання, приниження, кров і бруд — ось що чекає мене в дорозі, а зовсім не слава. А я при здоровому глузді. І чомусь іду? Чому, га?

— Чому? — тихо запитав Санчо. — Ви напевно вірите, мій владико, у цю стародавню легенду? Що з кожним кроком Росінанта… наближається нове Золоте Століття, і колись новий Дон-Кіхот зуміє захистити, ну, всіх несправедливо скривджених на світі. Що саме його ім’я буде вселяти, ну, жах у серця негідників… І настане час, коли не буде принижених злиденних бабів і покинутих дітей, і цих, ну, пасербиць, яких б’ють вітчими…

— Золоте Століття ніколи не настане, — жорстко сказав Алонсо. — Точніше… ні. Не так. Не знаю, чи настане Золоте Століття. Знаю, що повинен іти… Що на дорозі мусить бути Дон-Кіхот. Що він повинен любити Дульсинею…

Він набрав у груди повітря. Напевно, він сказав би щось дуже важливе — але його перебив Карраско, вже п’яненький, але досі переживаючи образу:

— До речі, щодо спадковості! Ми тут усі сперечаємося, чи був Лицар Печального Образу божевільним у медичному сенсі цього слова… Припустимо, це дійсно спірне питання. Але от спадковість Дон-Кіхота… Для того, щоб опинитися в зоні ризику, сеньйору Алонсо досить мати серед предків тільки сеньйора Кристобаля Кіхано!

Карраско встав і, погойдуючись, рушив до портрета за портьєрою. Смикнув убік важкий оксамит, відкриваючи поглядам бліде, одутле обличчя зі скляними очима; ще один портрет, ще один Дон-Кіхот, хоча й соромливо запнутий шторкою від сторонніх очей.

— Це, наймиліший Санчо, — з притиском вимовив Карраско, — прямий нащадок Лицаря Печального Образу, один із предків нашого Алонсо, який свого часу теж вступив на шлях дон-кіхотства… Це сеньйор Кристобаль Кіхано! Діагноз на діагнозі, примусове лікування провести не видавалося можливим, зрештою безумець загинув від аркебузної кулі… І ця людина — предок нашого Алонсо! А ви смієтеся наді мною, коли я пропоную сеньйору Кіхано щотижневі психіатричні тести…

— Феліса, ти не чуєш, хтось прийшов, — різкіше, ніж слід сказала Альдонса.

Карраско замовк. Можливо, зрозумів, що, протверезівши, пошкодує про сказане.

— Сеньйор Авельянеда! — оголосила Феліса.

— Доброго вечора, любі сеньйори, — радісно замурмотів сусід ще віддалік, у коридорі. — Ой… Хто це у вас? Невже прибув той самий Санчо Панса? Здрастуйте-здрастуйте, любий Санчо!

Як зворушливо він вдає подив. Ні сном ні духом, мовляв, про появу Санчо, а зайшли просто так, по-сусідськи…

— Алонсо, мій друже, я зайшов по-сусідськи… За стіл? Ні, ні, ніяково…

— Санчо, це наш сусід, сеньйор Фернандо Авельянеда, шляхетний ідальго… Сеньйора Авельянедо, зробіть ласку, сідайте. Фелісо, ще один прибор…

— Прошу-прошу вас, без титулів!.. Я зайшов на одну хвилинку. Незабаром двадцять восьме липня, я розумію, що у вас і без мене справ вистачає… Я, ось, приніс те, що ми з дружиною у вас брали читати: «Термін для Амадіса», «Пастка для Амадіса»… Приголомшливі книги! Приголомшливі! Неможливо відірватися, яке напруження, який розмах дії, який герой… А ось «Амадіс проти Фрестона» ми ще не читали, можна взяти? А для дружини — «Лицар моєї пристрасті». Вона дуже просила… Я на хвилинку, я зараз піду!

І, приказуючи таким чином, Авельянеда опинився саме там, де раніше Карраско — за столом: