Повість на дві дії
Дія перша
* * *
…Залишився тиждень.
У чорних стрілках, що повзуть по старовинному циферблаті, було щось невловимо тарганяче. Хвилини падали з цоканням, як мідяки до скарбнички, кожна хвилина віддаляла від чоловіка — поки не в просторі, поки лише в часі.
Алонсо спав. Вона лежала, закусивши краєчок подушки, і мовчки проклинала його.
Якби ти любив мене, казала вона, ти б не залишав мене одну. Але ти любиш Дульсинею, а я — заготовка для її світлого образу. Я болванка; я не людина навіть, я — сировина, з якої незабаром зроблять Дульсинею. Ти будеш любити її, вигадану, на відстані; я залишуся тут майже без надії знову тебе побачити. А потім мені надішлють телеграму — забирайте, мовляв, труп вашого лицаря… Заберіть його з канави, де він умер… таку телеграму надіслали твоїй матері, так, твій батько вмер у канаві… Хто я для тебе, Алонсо?! Тільки чужу жінку можна ось так кидати — заради фантома. Ти не можеш простити моєї бездітності? ти не можеш мені простити, що ти останній Дон-Кіхот?!
— Ніколи не кажи мені таких речей, — сказав він раптом холодно і виразно. — Навіть коли думаєш, що я сплю.
Вона мовчала, міцніше закусивши зубами краєчок своєї подушки.
— Альдонсо, — промовив він м’якше. — Я повернуся.
* * *
Санчо роззирався, роззявивши рот; вперше в житті він переступив поріг настільки вражаючої, настільки дивної будівлі. Старий будинок Кіхано був схожий на кинутий мешканцями мурашник: ходи-переходи, порожнини і отвори, ледве не на вузол зав’язані гвинтові сходинки — і широкі сходи з масивним поруччям, гобелени на стінах, портрети в темних визолочених рамах…
Гніздо сімейства Дон-Кіхотів.
Санчо роззирався, роззявивши рот, а служниця, гарненьке дівчисько з ямочками на щоках, відверто любувалася його збентеженням.
Тут було якесь особливо щільне повітря. Тут пахло часом; чудовиськами нагромаджувалися книжкові шафи, важкими складками нависали портьєри, на великому гобелені витканий був портрет Лицаря Печального Образу, саме такий, яким і уявляв його собі Санчо: вузьколиций, украй пригнічений пан…
— Люб’язний Санчо, ви б мішечок поставили… Яке-таке золото у вашому мішечку, чи боїтеся, що потягнуть?
— Та-а-а, — він недбало труснув своєю немаленькою «торбиною», — харчів тут трішечки, люб’язна Фелісо: овочі, сальце, інше… Перчик, приправки… Ти не хватай, воно важке, арроба ваги набереться.
Дерев’яні сходи губилися в напівтемряві. Тьмяне світло із затягнутого в оксамит вікна падало на розвішану по стіні зброю, на темні обладунки, на курні лопасті вентилятора — чужинця і прибульця з-посеред інших речей; світлими плямами маячили лиця на парадних портретах.
— Ось вони всі, сеньйори Кіхано, — буденно повідомила Феліса. — Всі Дон-Кіхоти, дивіться тільки…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Останній Дон Кіхот“ на сторінці 1. Приємного читання.