Розділ «Останній Дон Кіхот»

Алонсо замовк. Подивився на Альдонсу; та сиділа, пряма й незворушна, і він проклинав себе — навіщо знадобилося говорити про це саме перед від’їздом? Після всіх цих нічних сцен? І хтозна, що вона скаже сьогодні вночі… Чи про що промовчить, закусивши зубами краєчок подушки…

— Правда, кажуть, лиса, а кривда чубата, — кашлянув Санчо. — Бог їм суддя… Тільки от я дивлюся… така купа, пробачте на слові, шляхетних панів тут на портретах… Може, ви розповісте мені, зброєносцю, якусь… історію з гарним кінцем? Хто вдову захистив, хто за знедоленого заступився… так?

Мовчання.

Альдонса незворушно пила воду. Маленькими акуратними ковточками.

— Друже мій Санчо, ось історія роду Кіхано, — Алонсо обвів рукою портрети. — Всі ці добродії були спадкоємцями Дон-Кіхота, і кожен з них, досягнувши зрілого віку, надягав обладунки і вирушав у мандрівку. Про кожного з них складали легенди…

Алонсо зробив паузу. Ніби для значущості, а насправді, щоб з безлічі діянь своїх славних предків вибрати найпереконливішу «історію з гарним кінцем»…

— Ось, друже мій Санчо, ліворуч від сходів ви бачите портрет Алонсо Кіхано-четвертого. Ця людина була вимоглива до себе й до інших; деякі називали його фанатиком. Але неправда, що він закликав спалювати на багаттях усіх, хто не поділяє його переконань; це домисли, що їх багато навколо сімейства Кіхано… Алонсо-четвертий знаменитий тим, що врятував дитину від жахливого скаженого собаки!

Санчо дивно посміхнувся — і чомусь глянув на Фелісу.

Задеренчав дверний дзвіночок.

Альдонса пила, хоч її вже нудило від цієї води; Дієго Кіхано, нещасний батько Алонсо, дивився на неї з портрета.

Так треба, мовчки казав дон Дієго. (Альдонса чудово пам’ятала його — вони з Алонсо вже були сімейною парою, коли одного разу двадцять восьмого липня Дієго Кіхано пішов у свою мандрівку). Так треба, терпи. Будь гідною підставкою для статуї прекрасної Дульсинеї…

— Сеньйор Карраско, — повідомила Феліса.

Альдонса насупилася. Вдати хвору? Піти до себе?

Це було б слабкістю, в Альдонсиному роду не було слабачок. А як її свекруха, мати Алонсо, йшла за труною свого закатованого чоловіка? Пряма, як гвадаррамське веретено, з незворушним, ніби висіченим з мармуру обличчям…

І тієї ж уночі вмерла від серцевого нападу.

— Доброго дня, наймиліший Алонсо, — молодик Карраско уже стояв у дверях. — Добрий день, дорога Альдонсо… О-о-о, то це і є наш зброєносець?

— Це не зовсім ваш зброєносець, — відгукнувся Алонсо з недоброю посмішкою. — Це наш зброєносець, люб’язний Самсоне… Сідайте. Фелісо, ще один прибор… Санчо, це Самсон Карраско, друг сім’ї.

Карраско переминався з ноги на ногу:

— Ні, Алонсо, я не хотів би… у вас домашня, деякою мірою сімейна вечеря… Я всього на хвилинку, Алонсо, можна вас на пару слів?

— Я слухаю, — Алонсо знизав плечима. — Тут усі свої.