Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Друже мій Санчо! — Алонсо поспішив підняти його. — Ви… ви готові прийняти посаду губернатора на придатному для цього острові?

Так казав батько. «Насамперед закинем словечко за губернаторство і подивимося, як він відповість».

Санчо розсміявся. Без сарказму, без єхидства — радісно, віддаючи належне веселому жарту.

В Алонсо трішки відлягло від серця.

Той, який супроводжував батька, був гладкий і корисливий; коли йому нагадали про губернаторство, тільки кисло поморщився. Він постійно вимагав грошей — якоїсь платні, якихось «добових»; Алонсо не залишала думка про те, що саме через його зраду батько і загинув. Умер на узбіччі безлюдного шляху, всіма покинутий, захлинувся в брудній калюжі, побитий, не маючи сили піднятися… Люди, яким він хотів допомогти, кинули його в багнюці, а той Панса обмежився телеграмою додому…

Зусиллям волі Алонсо відігнав чорний спогад.

— А ми тут саме говорили про щастя для всього людства, — усміхнулася Альдонса.

Зброєносець крекнув:

— Угу… Про щастя добре поговорити перед вечерею, травленню, начебто б, сприяє…

— Ви голодні, — спам’яталася Альдонса. — Піду, дам розпорядження щодо вечері…

Алонсо м’яко піймав її за лікоть:

— Надягни, будь ласка, той кулон… мій улюблений. Нехай буде свято!

— Ланцюжок порвався, — сумно посміхнулася Альдонса. — Я віднесла його поремонтувати до ювеліра.

Алонсо перебував у прекрасному настрої. Добра прикмета — зброєносець прибув вчасно, і звали його Санчо, як і того, першого.

Зрозуміло, не уникнути візитів цікавих сусідів. Зрозуміло, вони усі припруться сюди під різними приводами, і першим з’явиться, звичайно, Карраско…

Феліса прислуговувала за столом. Наливаючи вино до келиха Алонсо, вона нахилялася так низько, що торкалася грудьми його руки; Алонсо не було неприємно, навпаки — він посміхався. Напевно, це тому, що я сьогодні добрий, думалося йому. У мене вистачить приязні на усіх, у тому числі на дурненьку Фелісу…

Він нишком поглядав на Альдонсу, але та, здавалося, із захопленням слухала Санчо і не звертала уваги на майже неприховані вільності, що нахабно діються під самим її носом. Щоправда, і Феліса вміла вибрати момент — наповнювала келих Алонсо тільки тоді, коли Альдонса відверталася.

— Пане мій, — почав Санчо зі збентеженою посмішкою. — Ви дозволите, я буду вже вас так називати? Відтоді як сімейство Панса переїхало під Барселону… про історію мандрівних Лицарів доводилося судити зі слів тих Панса, які поверталися з походу. Зізнатися… мій дядечко Андрес, який супроводжував у поході вашого батечка… він нарозповідав усяких дурниць, але його в нас на хуторі кожен собака знає як, пробачте, брехуна. Мій батько не такий, інакше не назвав би мене Санчо. Але ви все-таки скажіть, сеньйоре Алонсо, ваш батечко досяг значних успіхів у поході? Захистив кого-небудь? Врятував?

Алонсо подивився Санчо в очі; здається, він був щирий. Він був довірливий, як і годилося, та запитував без потаємного наміру, без шпички.

— Мій батько Дієго Кіхано, — сказав Алонсо повільно, — був зразком лицарської доблесті й справжнього милосердя… На жаль, промандрував він недовго. Мій батько заступився за працівників, над якими знущався хазяїн… а хазяїн пообіцяв працівникам гроші, якщо вони поб’ють батька. Й вони побили його, так він умер…