Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Не мовчи… Скажи щось.

— Що?

— Що хочеш.

Альдонса над силу посміхнулася:

— Як ти думаєш… Якби Лицар Печального Образу знав, на що йде і яким буде його шлях насправді — він осідлав би Росинанта?

— Це зайве запитання, — сказав по паузі Алонсо.

Альдонса кивнула:

— Ти хочеш, щоб я вмовляла тебе? Вмовляла їхати? Після усього пережитого, після того, як загинув твій батько?

Він похитав головою:

— Я хочу, щоб ти мене… йдучи, я повинен знати, що ти мене розумієш.

Вона підійшла. Поклала руки йому на плечі.

Але знову не сказала — нічого.

Будинок продовжував його дивувати, і Санчо подобалося дивуватися. У ту саму кімнату можна було йти довго, через переходи і коридори, повз ряд вікон-бійниць, спускаючись і піднімаючись гвинтоподібними сходами — і можна було потрапити в одну мить, просто відсунувши непримітну портьєру. Будинок, що слугував житлом багатьом поколінням Дон-Кіхотів, не міг не перейняти деякої дивності, божевільності; кожен новий хазяїн щось прибудовував і перебудовував, проламував стіни і замуровував двері. Будинок мав на собі сліди цього хаотичного будівництва — і разом з тим на ньому лежала печать бідності, старості, запустіння, що насувалося.

Санчо вивчав характер будинку, розуміючи, що досконало зрозуміти його облаштування не встигне; однак йому здавалося, що, якщо він зрозуміє таємницю житла Кіхано, то йому буде легше зрозуміти і самого сеньйора Алонсо.

І будинок зіграв із ним веселий жарт. Випадково звернувши в незнайомий коридор, Санчо опинився в ніші, відділеній від вітальні тільки запиленим оксамитом; у вітальні стояла напівтемрява, і було так тихо, що Санчо здригнувся, коли, виглянувши через портьєру, побачив у кріслі сеньйора Алонсо нерухому фігуру хазяїна.

Алонсо не почув і не помітив Санчо — не тільки тому, що той намагався пересуватися безшумно, але головним чином через свою замисленість. Кілька секунд Санчо міркував, обізватися до хазяїна чи вшитися з Богом, і уже відкрив було рота, щоб попросити пробачення за те, що потурбував — коли в коридорі почулися легкі кроки, і Санчо ледве встиг пірнути за портьєру, як у дверях з’явилася Феліса з величезною щіткою і цебром у руках.

Санчо сидів у задушливій темряві, що пахла нафталіном, і чомусь не поспішав іти. У портьєрі знайшлася спершу одна дірочка, маленька, з незначним оглядом, а потім і друга — широченна, навіть непристойна діра, видно міль у цьому будинку не тратила дарма часу… Через цю діру Санчо бачив, що Алонсо ніяк не відреагував на появу служниці. Як сидів, так і сидить, не відриваючи погляд.

— Пробачте, що потурбувала, сеньйоре…

Жодної реакції.

— Я приберу тут, сеньйоре?