Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Санчо, не приймайте все це надто близько до серця, — вкрадливо сказала Альдонса. — Так звана психіатрія більше здорових зробила хворими, ніж хворих — здоровими. Насправді чутки про так зване божевілля Лицаря Печального Образу дуже перебільшені.

— Чи настільки вже перебільшені, дорога Альдонсо? — не здавався Карраско. — Ще в дитинстві батько змушував мене напам’ять заучувати уривки з медичних статей, зокрема таке ось визначення: «Божевілля Дон-Кіхота носить характер паранойяльного марення. При цьому марення носить систематизований характер. Мареннями є не ідеальні моральні устремління Дон-Кіхота, а форма і способи їхнього виконання. Можна подумати, що в шляхетного Лицаря наступило вікове зниження психіки, що виявляється в сентиментальності, неадекватному сприйнятті лицарських романів, нездатності реально оцінювати свої фізичні можливості».

— Це безграмотно, — скривився Алонсо. — Самсоне, я не знаю як щодо медицини, але в граматичному відношенні цей уривок не вартий жодної критики. Божевілля носить характер, марення теж носить характер… Хто кого носить?

— Ліпше вже чиряк на задниці, ніж лікар у домі, — незворушно додав Санчо. — Бо чиряк лопне, а лікар, доки не заморить — не відступиться…

Карраско глянув на нього з погано прихованим презирством:

— Добре, сеньйоре Санчо, «лікарям», як ви зволили висловитися, можна не довіряти… Але джерело, якому прийнято вірити… сподіваюся, зрозуміло, про яку книгу йдеться? Отож у цій книзі написано буквально наступне: «…мізки його висохли, і він зовсім збожеволів». Збожеволів! А сьогодні, у світлі досягнень сучасної науки можна сміливо стверджувати, що в нещасного прабатька Дон-Кіхотів мала місце повільно прогресуюча паранойяльна шизофренія, ускладнена атеросклерозом!

Якийсь час над столом стояла тиша. Санчо готовий був вставити приказку — але в останній момент стримався. Не наважився.

— Можливо, Лицар Печального Образу був дійсно оригінальний у вчинках, — м’яко сказала Альдонса. — Але ті повністю розсудливі люди, які знущалися з нього, блазнювали перед ним і грали у «Дон-Кіхота» — незрівнянно гірші.

Це вона дарма, подумав Алонсо. Самсона можна терпіти, іноді його товариство цікаве, але натякати йому на роль його предків в історії донкіхотства…

— Сеньйоро Альдонсо! — шиплячим шепотом почав Карраско. — Ось уже не в перше я чую, — він махнув рукою гобелену, начебто беручи його у свідки, — всі ці казки про те, що мій предок Карраско, на честь якого мене назвали Самсоном… що ця гідна людина ніби-то занапастила Лицаря Печального Образу — усе це неправда! — Карраско обернувся до Санчо, і вказівний перст ледь не вперся зброєносцю в груди. — Він урятував його! Він його рятував, немічного стариганя, рятував, повертаючи додому… Так, він якоюсь мірою блазнював, назвавшись Лицарем Білого Місяця, але Дон-Кіхота він здолав у чесному двобої! І що б не говорили деякі…

— Не хвилюйтеся так, — посміхнулася Альдонса. — Зрештою, хіба ви можете нести відповідальність за діяння своїх предків?

Санчо знічено похитав головою:

— Прошу пробачення, добродії… Нехай лікарі дурний народ — але ж і у сімействі Панса чули, ніби-то Лицар Печального Образу, рушаючи у свій перший похід, ось саме двадцять восьмого липня… що він був теж, як би…

І Санчо покрутив пальцем біля скроні, намагаючись при цьому, щоб жест вийшов якомога делікатнішим.

— Людям властиво називати божевільним усе, що виходить за рамки їхнього розуміння, — сухо відгукнулася Альдонса. — Коли людина вирушає в далеку важку мандрівку, щоб заступатися за скривджених, на яких, окрім нього, всім плювати… звичайно, таку людину легше уявити хворою.

Обличчя Карраско набуло нездорового багряного відтінку. Заливаючи образу, психіатр приклався до келиха — благо Феліса була напоготові й вчасно встигла його наповнити.

— Але ж наш сеньйор Алонсо, — повільно сказав Санчо, — адже він теж вирушає в далеку й важку… та небезпечну… й що там казати, яка таїть у собі масу колотнеч, подорож…, вирушає заради загального щастя. Подивіться на нього — адже він при здоровому глузді?

І всі подивилися на Алонсо, а він підняв свій келих і випив до дна.

— Здоровий глузд, — сказав він глухо, — душевне здоров’я… велить нам пройти повз матір, яка, обпоївши маковим настоєм немовля, тягне його збирати милостиню…

— Так, але… — обережно почав Санчо. — Але… чи зможе шляхетний ідальго замінити дитині матір? Нехай навіть таку кепську? І куди він діне маля — до притулку? Чи сам візьметься його виховувати? І скільки таких малят йому доведеться зрештою підібрати?