Розділ «Останній Дон Кіхот»

Він піднявся з колін. Поклонився, пригорнувши руку до серця:

— Не згадуйте лихим словом, сеньйоре Алонсо… Усе буде… усе буде гаразд. Ми незабаром…

Підбіг до вікна. Розчинив важку раму; навалившись животом на підвіконня, закричав назустріч сонцю:

— Пані моя! Сеньо-оро! Заждіть! Зброєносця забули-и! Егей!

Махнув рукою і, підхопивши на ходу дорожній мішок, поспішив сідлати Сірого.

Біль у хребті притупився.

Незабаром зовсім мине.

Це від нервів.

Він зміг піднятися. Прошкутильгав до вікна…

Вдалині на дорозі маячили дві фігурки. Одна вища, верхи на худому коні. Інша — низенька, верхи на товстопузому ослові.

Над їхніми головами висіло невисоке сонце, нанизуючи на себе вістря довгого списа.

Він простяг руку.

Йому здалося, що долоня його росте і росте. Що вона зависає над подорожанами — будиночком, який захищає їх від дощу та граду і від людської підлості…

Подорожани віддалялися, і ось уже дві чорні точки видніються на обрії, а сонце набирає силу, б’є в очі.

— Коли ти прийшла до мого будиночку, — пошепки сказав Алонсо. — Коли ти не злякалася ні гніву рідні, ні глузувань, ні пліток… Коли ти повірила мені, коли ти довірилася мені… Коли ми довідалися, що в нас не буде дітей, але ми трималися один за одного… Пам’ятаєш? Альдонсо. Ти знаєш… я викуплю в ювеліра твій кулон, і він чекатиме тебе. Альдонсо… Нехай будь-яка ілюзія рано чи пізно розбивається, а щирими побажаннями вимощена дорога до пекла… Але ж не означає це, що не можна вірити ні в що на світі, й не варто навіть намагатися бажати комусь добра?! Нехай наш світ неможливо змінити на краще… але якщо ми не спробуємо цього зробити — ми не варті й цього, недосконалого, світу! А доки Дон-Кіхот іде шляхом… є надія.

Він примружив очі. Темних точок уже не видно, тільки шлях, що веде за обрій, нескінчений порожній шлях…

Зійшло сонце — і сіло сонце. І знову зійшло; тіні поменшали і виросли знову, і пожовкла трава, і зазеленіла знову, і знову потьмяніла під дощем…

— Люди, — сказав Алонсо пошепки. — Якщо ви колись зустрінете Дон-Кіхота…