Розділ «Вовча сить (повість)»

(повість)

Пролог

Висока трава ходила хвилями — важка від соку, темна, густа. Від терпкого трав’яного запаху паморочилося в голові.

Кімі-Польовий вів свій маленький дозор сотні разів витоптаною стежинкою, уздовж кордону, уздовж лінії маячків. Після нічної грози слід особливо пильнувати — і повернутися на заставу із твердим переконаням, що жоден маячок не постраждав.

Кімі повинні були відпустити додому місяць тому. Термін його служби закінчився ще раніше — навесні; Кімі готувався вступити до інженерної школи, що носила ім’я його діда, Арті-Польового. Але вступні іспити скінчилися, а служба продовжувалася, ніхто не збирався демобілізувати Кімин призив, хоча на заставі повнісінько було новачків, невмілих, але старанних, як ось ці двоє, які йшли зараз за Кімі, ніби за поводирем — слід у слід.

Від усіх трьох відгонило дьогтем. Усі троє парилися в просотаних спецрозчином комбінезонах; їдкий сморід повинен був приховати їхній власний запах — на випадок, якщо лінія маячків усе-таки пошкоджена. Щоправда, Кімі знав — просочення допомагає лише в трьох випадках з десяти. Вовки легко пов’язують сморід комбінезонів і запах жертви.

Вовки.

Для тих двох, які йшли за ним слід у слід, це було просто страшним словом. Вовків вони бачили тільки в учебці, віддалік — у підзорну трубу.

Кімі теж ніколи в житті не бачив зблизька справжнього вовка, але три сезони на заставі давали йому право думати про новачків поблажливо, звисока…

Трава ходила ходуном праворуч і ліворуч від стежини. По ліву руку, на відстані трьох вовчих кидків (я тепер довго ще буду міряти відстані вовчими кидками, подумав Кімі), тягся рів, що позначав кордон. І через кожні сто кроків — винахід великого Кіминого діда — відлякуючий маячок, що поставив крапку в споконвічній боротьбі з вовками.

Кімі запросто міг відкосити від призиву. Але мати сказала, що їхня родина на виду. Що онук великого Арті-Польового мусить служити.

Вітер проносився над полем, теплий мирний вітер, і в його подувах зливалися тисячі запахів — і запах пилку, і запах комбінезона, і специфічний запах маячків. Здавалось, верхівками трави можна пливти на човні, тільки вода небезпечна, а зелена стихія не втопить, не зрадить.

Кімі оглянувся на новачків; нижчий із них жадібно роздував ніздрі, а вищий — нагло жував травинку, і, судячи з зеленого соку в куточках рота, — вже не першу. Не положено, хотів сказати Кімі, але промовчав; сьогоднішній ранок навівав винятково мирний настрій. Роса, вітер, запахи трав… А новачків, до того ж, у казармі погано годують…

Туди, де Кімі виріс, зелену траву привозили в брикетах. Сестри не повірять, коли він розповість їм про вируюче соковите…

Кімі здригнувся і сповільнив крок.

Зупинився, намагаючись зрозуміти, що саме його насторожило.

Покоління його предків — давно, сотні років тому — теж завмирали посередині пасовища, не вміючи пояснити собі, що сталося. І за мить, так і не отримавши пояснення, кидалися бігти, і деякі з них залишалися живими…

Зціпивши зуби, Кімі придушив бажання негайно втекти. Жестом звелів новачкам завмерти — і прислухався, звівши до плеча самостріл.

Напевно, новобранці вирішили, що він тренує їх, чи хоче випробувати, чи просто хизується; краєм ока Кімі побачив, що довготелесий не поспішає випустити з рота недожовану травинку. Усі маячки, скільки сягало око, були справними, оберталися флюгерами на вістрях щогл, а отже, виходить, ні заставі, ні дозору нічого не загрожувало…