Розділ «Останній Дон Кіхот»

І він витрусив на стіл вміст мішечка, який увесь час м’яв у руках.

Альдонса не відразу зрозуміла, що це. Спершу гидливо придивилася; потім швидко взяла в руки, розгорнула…

Гамівна сорочка з безвільно опущеними рукавами. Довгими, довгими рукавами…

Карраско хотів ще щось сказати, коли Альдонса хльоснула його довгим рукавом — по обличчю:

— Геть.

Він сторопів. Хотів щось сказати…

— Геть з мого дому!

Зляканий тупіт ніг. Був Карраско — немає Карраско.

У пічку. У пічку цю гидоту…

На півдорозі їй стало зле.

Вона не спалила сорочку — заштовхала кудись до купи ганчір’я.

Вона подумала: а що, якщо Карраско має рацію?!

Він терпів.

Таблетки Карраско так і лежали гіркою — незачеплені. Колись підлітком йому довелося випробувати дію таких ось, у яскравих капсулах, ліків; тепер він боявся цих таблеток. Він вирішив для себе, що поки в нього вистачить сил терпіти — він потерпить, і тільки коли вже стане зовсім несила…

А вранці над головою раптом розгорнулися крила вітряного млина. Заскрипіли, загрожуючи підчепити Алонсо і розмазати його по стіні; він метнувся, намагаючись утекти, але за вікном уже зловтішно вищирялася пика чаклуна Фрестона.

— Йди геть! Геть!!

Його будинок не міг його захистити. Та й не до лиця Лицарю ховатися, ніби жінці, треба зібратися духом і зустріти смерть зі зброєю в руках.

Йшли велетні…

— Що з ним, що з ним, сеньйоро Альдонсо?!

…від їхньої ходи здригався будинок.