Розділ «Останній Дон Кіхот»

Хвороба набирала розгону, як пущений схилом камінь. Алонсо бачив те, чого не бачать інші; він бачив, як небезпечно хитається над головою стеля, як просідають порохняві балки.

— Альдонсо… вийди з будинку. Тут небезпечно.

— Алонсо, що з тобою?!

Він стримувався з останніх сил, але хвороба брала гору, і тоді він запросив Карраско.

— Сеньйоре Алонсо! Невже?!

Юний психіатр був блідий, як та примара, що привидівся Алонсо в темряві вітальні; губи його тряслися, коли він оглядав Алонсо, стукав по колінах, заглядав у зіниці:

— Сеньйоре Алонсо… Треба заспокійливого. Ось таблетки… Негайно починаємо посилений курс… Отож, вам здається, що вас переслідують? За вами хтось ходить? А перед цим вам не здавалося, що до вас погано ставляться?

Алонсо поморщився; Карраско закивав:

— Так… Манія ставлення, манія переслідування… Це параноя! Шизофренія! Наступний етап — ви з особи, яку переслідують, перетворитеся в агресора, ви будете дуже, дуже небезпечні для навколишніх… Сеньйоре Алонсо, батечко попереджав мене… вам треба на стаціонар!

— Дон-Кіхот у божевільні, — сказав він з тяжкою посмішкою. — Ні, Самсоне… ти не турбуйся. Божевільний Дон-Кіхот більше не вийде на дорогу. Дон-Кіхот — не безумець, як заведено вважати! Ні, хто завгодно, але тільки не безумець. Я обіцяю тобі… Якщо я відчуватиму… якщо я зрозумію, що це все… я сам себе заспокою. Мені більше нічого втрачати… Як нерозумно — прямо перед двадцять восьмим… Самсоне… Може, ще минеться? Га, Самсоне?

Карраско пішов, закусивши губи і хитаючи головою. На столі залишилася ціла гора уїдливо-яскравих капсул.

Вона ненавиділа цього самовпевненого молодика. Вона би без розмов викинула його з будинку — але треба було терпіти. Терпіти і посміхатися.

— Так, я помітила. У нього з’явилися деякі дивні відчуття… Але це ще ні про що не говорить!

Збентежена мордочка Карраско вкрилася плівочкою світової скорботи:

— Говорить. Сеньйоро Альдонсе, фахівцю це говорить багато про що. Наш сеньйор Алонсо…

— Він не ваш сеньйор Алонсо! — вона все-таки не стрималася. — Ви вже не перший день стоїте в нього над душею, ви навіюєте йому, що він божевільний! Що він неодмінно збожеволіє! Якщо з ним… якщо не дай Боже з Алонсо станеться… нещастя — вам це так не минеться, Карраско! Земля буде горіти у вас під ногами!

— Сеньйоро Альдонсо, — белькотів молодик. — Я розумію… Таке нещастя на ваші плечі… Але, сеньйоро Альдонсо, весь рід Кіхано несе на собі це прокляття…

— Не меліть дурниць, — сказала вона зарозуміло. — Алонсо здоровий.

Карраско зморщився, начебто збираючись заплакати:

— Я розумію… Ви не можете зізнатися навіть собі… Але будьте мужні, Альдонсо! Ось…