Розділ «Останній Дон Кіхот»

І якось одразу виявилося, що Алонсо у вітальні, сидить навкарачки, обхопивши голову руками, що поруч б’ється Альдонса, голос її долітає до нього крізь гуркіт катастрофи:

— Алонсо… Алонсо, глянь на мене! Нічого немає, тільки наш дім, усе на місці, все гаразд, тільки я, тільки Санчо та Феліса… Алонсо, подивися на мене! Тримай мене за руку, я тебе витягну!

Він стис долоню Альдонси так, що, здається, хруснули кістки.

— Я тебе витягну, Алонсо! Не йди від нас! Пропади все пропадом… Усі донкіхоти… прокляті божевільні… проклятий рід… Алонсо, я тебе витягну, ти тільки не випускай руку! Не йди… Алонсо! Алонсо!!!

Він побачив, як повільно й урочисто руйнується його будинок. Як обвалюється стеля. Падають усі до одного портрети, розповзається клаптями гобелен, але замість усміхненого Дон-Кіхота за ним — напіврозкладене, перекошене гримасою обличчя.

— Він іде. Він іде. Він божеволіє. Алонсо… Господи, Алонсо… Худоба! Дон-Кіхоти — вилупки! За що його? За що йому?! Він-то — за що?! Санчо, він іде…

І тоді Санчо Панса закричав.

Цей крик на секунду втримав згасаючу свідомість Алонсо.

— Це я! Це я! Це ми з Фелісою! Це вона ходила за вами, це я звелів їй за вами стежити! Це вона була примарою, вона загорнулася в простирадло… Фелісо, принеси ходулі, швидко! Покажи сеньйору Алонсо свої ходулі! Покажи йому! Ну! Алонсо, це я тебе зрадив, я! Мене підкупили! Коли я тільки прийшов у цирюльню найпершого дня! Мені всунули до кишені записку! Там були гроші, багато! Там… ось ця записка, подивися! Прочитай! — пальцями, що трусилися, вивернув кишеню, відтіля випав складений учетверо блакитнуватий аркуш, Санчо підхопив його біля самої підлоги, розгорнув. — «Якщо Алонсо Кіхано ніколи не одягне лати і залишиться вдома, Санчо на додачу до задатку одержить ще вдвічі більше»! Ось цей лист, дивіться! Дивіться, я не брешу! Я підмовив Фелісу! Це ми, це я, це я… Прочитайте! Ось гроші! Ось ці прокляті гроші, я зроду не бачив стільки грошей одразу! Ви не божевільний! Це неправда! Ось, Феліса принесла ходулі… покажи, як ти на них ходила! Покажи швидко, дівко, бо я тебе своїми руками задушу!.. Ось, дивіться, ось ваша примара. Ось… Алонсо, це я. Це я, а ти не божевільний. Я тебе зрадив! Дивися, ось лист! Ось гроші! Ось я! Убий мене! Ну!

Алонсо прикрив очі.

Який дзенькіт у вухах. Дзенькіт у вухах. Дзвін.

Дія друга

Ранок.

Крізь діри в старих шторах в’язальними спицями пробивається сонячне світло.

Нерухома фігура біля ліжка.

— Альдонсо?

Алонсо не бачив її обличчя, але відчував запах. Запах висохлого поту, ночі, пережитого жаху…

— Альдонсо… яке сьогодні число?

— Двадцять шосте, — сказала вона по паузі.

Алонсо посміхнувся.