Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і ось ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму?

Він вибрався з ліжка і прошкутильгав до вікна. Лишенько, не треба світла, встигла подумати Альдонса.

Ударило сонце. Альдонса сховала обличчя; слід було підвестися з колін, а їй не хотілося вставати при світлі. У присутності чоловіка. Не треба свідків…

— Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай…

Злість додала їй сил. Ривок…

Власне, нічого страшного. Головне тепер — утримати рівновагу. Якщо ноги від колін — чужі панчохи, набиті піском…

Біля дверей вона все-таки впала.

— …Я говорив з цим, котрий Панчити вітчим. Годину тому говорив. По-свойски, — Санчо, посміхаючись, потер правий бік, якому, зізнатися, здорово дісталося від кулаків невгамовного п’яниці. — Вірите, пане мій, пообіцяв мені, собака така, що пасербицю свою більше пальцем не зачепить. Ні в жисть. Ніколи. Язиком хоч що твори, а руки при собі тримай… Так що не хвилюйтеся, з Панчитою все залагоджено, дівчинка гарна, шустра така, ух, очиська! Кажу: підеш за мене заміж? А вона забентежилася, почервоніла, як яблучко… Ех! У нас у селі теж був такий, як нап’ється, давай дружину мотузить… Так дід мій, царство йому небесне, головатий був старигань… Порадив їй позаду під спідницю цеглу прикріпити. То-то, забіяка, усе на стусани був гаразд… Так дав їй стусана, зламав палець на нозі, скульгавів… і все. Любилися як голуб’ята, до старості. Ось так…

Санчо говорив, не замовкаючи, і намагався триматися ближче до дверей. Щоб одразу, як тільки сеньйор Алонсо надумає висловити все, що про зрадливого зброєносця думає — щоб одразу хода, верхи на Сірого і навскач з двору.

Санчо не один раз і не двічі збирався вшитися вкупі з Сірим. І тільки сором поки стримував його — втекти тепер означало остаточно втоптати в болото честь славної родини Панса.

— Що ти під дверима тупцюєш? — запитав нарешті сеньйор Алонсо. — Йди сюди… Сядь.

Санчо занервував:

— У нас у селі ще так кажуть — ви б сіли, щоб підлоги не висіли… Я тут постою, добре?

Алонсо подивився йому в очі.

Погляд був важкий, але нестрашний. Того презирства, якого так побоювався Санчо, тієї відрази, якої він, звичайно ж, був зараз гідний, в очах хазяїна не було.

Підійшов. Намацав сідницею самий край ослону:

— Сеньйоре Алонсо…

— Ти поїдеш із мною, Санчо?

Він роззявив рота:

— Так оце, сеньйоре Алонсо… Хіба ви ще кудись поїдете?