Розділ «Останній Дон Кіхот»

Немає нікого. Тіні.

До від’їзду залишилося три дні.

Симптоми складалися в систематичну картину, і Алонсо тепер чітко розумів, що божеволіє. Повільно, але невблаганно.

Здійснилося те, чого він боявся з дитинства.

«Набирайтеся мужності», — говорив тоді старий сеньйор Карраско.

Алонсо набирався. До двадцять восьмого залишалося три дні, а він скрипів зубами і набирався мужності; час то розтягувалося неймовірно, то стискався так, що день перетворювався на секунду.

Йому здавалося, що за ним стежать. Що його ні на мить не залишають без уваги. Він розрізняв скрадливі кроки позаду, одного разу він виявив легкодухість, покликав Фелісу і звелів їй обшукати будинок…

Нікого, зрозуміло, не знайшли.

Уночі тіні плазували по стінах, у їхньому танці вбачалося мертве обличчя батька, обличчя матері, закам’яніле від горя і помутнілий погляд божевільного дона Кристобаля.

Сам Лицар Печального Образу з’являвся у Алонсовім сні — божевільний, з липкою доріжкою слини, по щоці.

— Досить, — похмуро сказав Санчо. — Годі, дівко, пожартували — пора і честь знати. Здається, ваш сеньйор Алонсо жартів не розуміє…

Феліса здивувалася:

— Так? А я ляльку саме зробила потішну, неначебто повішеник, хотіла сеньйору за віконце підвісити…

— Досить, я сказав…

— …А потім швидко зняти, ніби привиділося… був повішеник — нема повішеника…

— Досить!

— Добре… Не потрібний повішеник? Шкода. Скажи хоч зараз, навіщо все це тобі було потрібно?

Санчо глянув на Фелісу так, що та прикусила язик.

— Алонсо, — вночі Альдонса розбудила його, коли він стогнав. — Алонсо… Це сон. Це усього лише сон. Перестань… Що з тобою?!

Він прекрасно розумів, що з ним, але сказати Альдонсі не наважився.