Розділ «Останній Дон Кіхот»

Тіло ще не до кінця слухається, ще важке, оніміле, ніби не своє тіло. Але голова — своя. Чисто і ясно в голові, й спокійно, як у літньому небі.

— У нас мало часу, — він піднімав своє тіло, як піднімають гаками тушу полеглого мула. Він знав, що варто перебороти перший опір м’язів і сухожиль, перетерпіти перше запаморочення, а далі буде легше. — Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса?

— Ховається, — відгукнулася Альфонса по паузі. — Росинанта підкували, Феліса ховається…

— Дурниці, — у його голосі з’явилося звичне здорове роздратування. — Двадцять шосте… Залишилося два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок?

— Сніданок приготував Панса, — все так же після паузи сказала Альдонса. — Твій одяг перед тобою, на стільці…

Він завмер, дивлячись прямо перед собою незрячими очима:

— А де цей лист?! Альдонсо… де?!

Кинувся ворушити одяг. Обшукувати кишені…

— Де лист? Де воно? З грошима?

— Він в Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса.

— Так? Я хочу довідатися… а хто все-таки замовив… хто заплатив за мене. От чортівня… ну чому мене цікавить така дурниця?! Так мало часу, так багато справ… і от ця дурниця… Я хочу це знати, Альдонсо. Хто хотів звести мене з розуму?

Альдонса мовчала.

Важко перевалюючись з ноги на ногу — ступні були як дерев’яні — він підійшов до вікна і зірвав фіранку.

І, коли очі притерпілися до сонця, що раптово нахлинуло, — побачив нарешті, що Альдонса зовсім не сидить біля ліжка, як йому здалося спочатку, що вона стоїть на колінах, і обличчя її — як віск.

— Що ти… Альдонсо? Чому ти на колінах? Уставай…

Тільки розширені зіниці видали її біль, коли вона спробувала піднятися. Проігнорувала його спробу допомогти, встала сама, рушила до дверей…

Біля дверей ледве не впала. Вхопилася за притолоку. толоку.

Вона сказала собі: якщо цілу ніч ось так простояти на колінах біля його ліжка — божевілля обмине його; вже через кілька годин нічного неспання в неї, здається, не було ніг. Тільки тупий пульсуючий біль.

Алонсо метався, стогнав крізь зуби і бурмотів нерозбірливо чи то благання, чи то погрози; Альдонса стояла, як уклінний надгробок, готова не сходити з місця і рік, і два, і до смерті.

Потім Алонсо потроху заспокоївся. На тумбочці догоряла свічка, Альдонса бачила, як обличчя чоловіка розгладжується, як забуття переходить у сон. За вікном стихали цикади; прийшов світанок, але штори були щільно запнуті, і тільки тонкі промінчики, повзучи надщербленою підлогою, нагадували Альдонсі про час.