Розділ «Останній Дон Кіхот»

Алонсо поворухнувся.

Розплющив очі.

У першу секунду її вразив безглуздий, як у дитини, погляд; мертвіло, наливалося сивиною волосся у неї на скронях. Довга секунда пітного сморідного жаху…

— Альдонсо? — вимовили його запечені губи.

Жах досі жив у ній. Трясся в кожній жилочці.

— Альдонсо… яке сьогодні число?

Вона заплющила сухі очі:

— Двадцять шосте.

Він посміхнувся. Викапаний хлопчисько, який прокинувся рано-вранці у день своїх іменин:

— У нас мало часу… Уже двадцять шосте… Залишилося два дні… Росинанта підкували? Де Феліса?

Оце й усе, сказала собі Альдонса. Не треба гнівити Бога… Він дійсно піде. Нічого не змінилося… Не треба гнівити. Він здоровий…

— Ховається… Росинанта підкували, Феліса ховається…

— Дурниці… Два дні! Подумати тільки… Де мої чоботи? Де одяг? Де Феліса? Чому вона не приготувала сніданок?

Усе як колись, подумала Альдонса. І посміхнулася — в думці, бо посміхатися по-справжньому було боляче губам.

— Сніданок приготував Панса. Твій одяг перед тобою, на стільці…

Він раптом завмер, ніби прислухаючись:

— А де цей лист?! Альдонсо… де?!

Кинувся трусити одяг. Обшукувати кишені…

— Де лист? Де він? З грошима?

— Він у Панси, — рівним голосом відгукнулася Альдонса.