Розділ «Останній Дон Кіхот»

Феліса хрюкала від сміху. Затикала собі рот подолом сорочки — і все одно сміялася, синіючи; у якийсь момент Санчо злякався, що вона задихнеться чи проковтне язика.

— Яке в нього було обличчя! Ні, ти бачив, Санчо! От сміхота… Ти дивився на його обличчя? Я б що завгодно віддала, щоб ще раз його побачити…

— Побачиш, — сказав Санчо знехотя. — Тільки… те саме повторювати не треба. Тепер, приміром, перевести годинник… Чи звук який-небудь, шелест…

— А ходити за ним уже не треба?

— Треба. Ходити будемо по черзі — ти, я…

Феліса хвилину стримувалася, а потім знову покотилася зі сміху. Біля її ніг лежали саморобні ходулі і старе лляне простирадло.

— Ні, ну як згадаю його обличчя… Не можу!

— А ти його не любиш, — сказав раптом Санчо, сказав, сам не знаючи навіщо. — Ти йому брехала.

Феліса відразу ж перестала сміятися. Уп’ялася в Санчо поглядом і покрутила пальцем біля скроні:

— Чого це ти? Ясно, я його люблю. Чого це я його не люблю?

— Ти його не шкодуєш, — сказав Санчо повільно.

— Добридень, — сказала Феліса. — Чого його шкодувати? Ми ж балуємося, граємось… До речі, ти мені не сказав, навіщо тобі все це треба?

— Навіщо? — Санчо прищулився. — Така вже я весела людина, пожартувати люблю. Понура свиня, кажуть, глибоко копає, зате веселій свині жолуді самі в рот валяться…

Феліса прищулилася теж:

— То, може, нічого страшного, якщо я сеньйору Алонсо — зізнаюся?

Санчо посміхнувся:

— Так? А якщо я скажу сеньйорі Альдонсі про «пробку від вина»?

Феліса презирливо закопилила губи:

— А що такого?

— А нічого такого, нічого особливого… Сеньйору Алонсо я і сам зізнаюся. Тільки потім. А то весь смак від жарту пропаде… От у мене старший синок теж пожартувати любить, дядькові своєму одного разу у вбиральню пачку дріжджів кинув…