Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Хто ходить? Де ходить?

— Ти осліп? Та он же!

Санчо дивився на нього тепер злякано:

— Сеньйоре Алонсо… Немає там нікого. Що ви…

— Як немає?! Я своїми очима…

У глибині кімнати дійсно нікого не було. Порожньо. Секунду назад був — і ось пропав…

Алонсо скинув руку зброєносця і ступнув назустріч ночі за вікнами. На нього дмухнуло пряними запахами запущеного парку; він прислухався — за вікном розкошували цикади, але їхнє сюрчання розбивалося об стіни будинку, як розбиваються хвилі об борт надійного корабля, а тут, у будинку, стояла обімліла сонна тиша…

Тоді йому стало страшно.

Адже він чітко бачив високу фігуру, яка брела в темряві. Він чітко бачив…

Сорочка прилипла до спини. Погляд — мимовільний, марновірний — на шторку, що прикривала мутноокий портрет божевільного Дон-Кіхота, сеньйора Кристобаля Кіхано…

— Санчо… — сказав він і здивувався, як жалібно звучить його голос. — Ти тут нічого не бачив?

Зброєносець був уже поруч. Торкнувся його руки:

— Сеньйоре Алонсо… У вас будинок такий, то сходи скрипнуть, то протяг пройдеться… Може і привидітися всяке. Чого ви занервували?

— Привиділося, — сказав Алонсо, застидавшись свого дитячого страху. — Привиділося, Санчо… Буває.

Алонсо брів, піднявши свічку, і мріяв тільки про одне — швидше добратися до спальні, коли в темряві йому привидівся не подув навіть — так, коливання повітря, полум’я свічки здригнулося і ледве не згасло.

Протяг… буває.

Буває… Але потім йому привиділося обережне скрипіння мостини. Не випадкове скрипіння підлоги, яку давно варто б полагодити — а саме неголосний, приглушений звук, так скрипить мостина, коли по ній йдуть навшпиньках.

Він легкодухо оглянувся — йому здалося, що наприкінці коридору метнулася тінь.

Нікому тут метатися. Феліса спить, і Санчо пішов до себе в кімнату…

Здалося. Буває.