Розділ «Останній Дон Кіхот»

— Я ходила до них, — сказала ввечері Альдонса. — Панчита знову в синцях… Я говорила з матір’ю.

Вона замовчала — надовго.

— І що? — запитав нарешті Алонсо.

— Нічого. Каже — він поки тверезий — роботящий і добрий чоловік, а що пасербицю б’є сп’яну — значить, любить. Виховує.

— А вона? — запитав Алонсо. — Мати?

Альдонса знизала плечима.

— П’ять днів, — глухо сказав Алонсо.

— Вона сказала, якщо ти ще раз до них прийдеш — вона покличе алькада…

— Хоч десяток алькадів.

— Пане мій, — не до ладу втрутився Санчо, — а ви пам’ятаєте, що було з цим Андресом, тим хлопчиком, якого Лицар Печального Образу… ну, за якого заступився? Так його хазяїн ще гірше… зірвав на ньому злість. Як би з цією Панчитою… ну, того ж не вийшло.

Тиша.

— Санчо, — голос Альдонси пролунав напружено, — а ви б самі сходили до цих сусідів… поговорили б… без погроз, але по-сусідськи. Якось… га?

— Так-так, сеньйоро, звичайно, — закивав Санчо. — Я сходжу… може і не знадобиться, списом-то… може, по-доброму вийде. Кажуть же — почервоніти не почервоніє, а подобріти, якщо хоче, то подобріє…

Алонсо скептично хмикнул.

— Я піду, — Альдонса піднялася. — Піду спати… Алонсо, не засиджуйся довго, гаразд?

— Я зараз прийду, — кивнув Алонсо.

Насправді він сидітиме допізна. Поки не стануть злипатися очі і не упаде на груди важка голова.

Бо слухати мовчання Альдонси в темряві спальні — незмога.

— Санчо… адже у вас теж є дружина?

— Звичайно, пане мій.