Вони зчепилися на старій клумбі, там, де давно — тисячу років тому! — мама Дима висаджувала гіркі запашні квіти. На міській вулиці, у палісаднику, билися на смерть сірі людожери; старий ватажок знав, що шансів у нього небагато, а молодий самець був сильний, але самовпевнений.
Три вовчиці сиділи на хвостах і дивилися, не виявляючи ознак хвилювання.
Молодий самець здох із гримасою подиву на морді — йому, напевно, здавалося, що це несправедливо. Що старість повинна покірно поступитися місцем агресивній молодості; слиняві жовті ікла, які зімкнулися на шиї в молодого, наочно доводили перевагу мудрості й досвіду.
Ватажок відступив на крок від подоланого супротивника — і упав на сніг, стікаючи кров’ю з розідраного боку.
Тоді вовчиці одночасно встали.
Напевно, вони були голодні — зжерли обох, не надаючи особливих переваг ні молодому, ні досвідченому м’ясу.
* * *— Диме! Диме!!
Він прокинувся від того, що хтось гупав у двері знадвору. Глянув у щілину — темно; невже він проспав ранок? Невже хтось насмілився пройтися вулицями у темряві?
— Диме! Відчиніть… Швидше…
Він відімкнув засув. Двері відчинилися з темряви в темряву; у застояне повітря кімнати ринула крижана і свіжа ніч.
Увірвавшись до будинку, гість ледь не збив хазяїна на землю. Дим здогадався, що це був Люк тільки по голосу і запаху.
— Щось із Ланою?!
— Ні, — видихнув Люк. — Усе гаразд… Диме, — і Люк заплакав.
Дим узяв його за барки, струснув так, що тільки зуби в темряві клацнули:
— Що сталося, кажи!
— Я зрозумів, — прошепотів Люк крізь сльози. — Я знаю… Я знаю, як треба. Я здогадався. Сам.
* * *— Потім ми все відновимо, — сказав Люк, ніби вибачаючись за розгром, який панував у лабораторії. — Згодом… У нас буде багато часу. Багато часу, багато їжі… І жодного вовка. Уявляєш, як ми житимемо?
Лана усміхалася під багатошаровою марлевою пов’язкою.
Дим одну за одною відкривав темні ампули, забруднені зсередини блідо-зеленуватою пудрою. Обережно висипав вміст у мідну посудину, за металом і формою схожу на дзвіночок.
— Оце у нас буде життя! — захоплено говорив Люк, розминаючи желатинові коржі. — Я, напевно, буду професором. Уявляєш? Уявляєш, що вони заспівають, коли довідаються…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 34. Приємного читання.