* * *
Одного разу вранці він пішов поблукати промисловими районами — йому довелося примусити себе. Він говорив собі, що там, серед високих мертвих корпусів, може знайтися новий резерв продовольства — але подорож заводськими вуличками була для нього такою ж тяжкою, як прогулянка цвинтарем.
Він так і не дійшов до фабричного комплексу, до лісу труб, що вже давно не димлять. Безцільно забрів до інженерної школи, заглянув послідовно до бібліотеки, спортзалу, класів, ніде не знайшов нічого, крім павутини і пилу запустіння. Вже зібрався йти, відкрив двері великої лабораторії — і за найближчим столиком побачив згорблену фігуру худого похмурого Люка.
— Привіт, — сказав просто тому, що мовчки прикрити двері було б нерозумно і неввічливо.
Люк дивився так, начебто його піймали за зломом сейфа.
— Я тобі не заважатиму, — запитав чи завірив Дим.
* * *
— …А виглядаєш ти набагато молодше, — помітив Дим.
— Так, я раніше пішов до армії, щоб швидше піти до інженерної школи, — сказав Люк. — Коли служив на кордоні, був техніком маячків. Тому відразу і прийняли… на захисні технології. Шкода, не встиг отримати диплом… утім, тему мені ще перед навалою зарізали.
У лабораторії пахло їдко і неприємно, але чомусь цей кепський запах нагадував про життя. Про справжнє життя. Яке здається нескінченним.
— А я все про вас знаю, — сказав Люк, і Дим посміхнувся його самовпевненості:
— Так уже й усе?
— Я знаю, що ви були в Хазяїв, — сказав Люк пошепки. — Що вас… обстригли, і ви врятувалися тільки випадково, через той значок… Я їх ненавидів, ці значки. Коли бачив їх на комусь, просто зривати був готовий…
— Ревнував?
— Напевно, — сказав, подумавши, Люк. — Усі говорили, що я шанувальник Лани. А я її вже тоді любив.
Люк ходив уздовж стелажів з ганчіркою. Ретельно витирав пил, якого тут було не так уже багато.
— Я б побоявся йти до Хазяїв, — сказав Люк, споліскуючи ганчірку в бляшаному цебрі.
— Вони зовсім не такі страшні, — сказав Дим.
— Звідкіля ви знаєте, чи страшні вони? Адже ви так і не зуміли їх зрозуміти?
— Так, — сказав Дим. — Ми говоримо майже на одній мові й навіть послуговуємося однаковими буквами… Але зрозуміти один одного ми не зможемо. Ніколи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 31. Приємного читання.