Дим увійшов.
* * *
— Я нічого не залишив після себе, — сказав старий. — Чуєш, Димку… я міг би написати… щось на кшталт мемуарів. Тепер мені здається, що я багато знав, ще більше розумів і зміг пояснити б…
— Так, — сказав Дим.
Старий умирав. У цьому не було сумніву; Диму здавалося, що треба помовчати, про щось подумати, але старий не замовкав ні на хвилину.
— Димку… Ти зрадив справу Лідера. І це правильно, ти — молодчина… А, може, ніякого Лідера й не було? Тепер ніхто ніколи не довідається…
Він раптом притих. Очі його дивно змінилися.
— Я розумію тебе, хлопче, — не своїм, деренчливим, а низьким і глибоким голосом сказав раптом старий. — Тобі не хочеться бути таким, як усі… Але подумай… окрім того, що тебе виключать зі школи, виженуть із міста… крім того, ким були б ми, якби кожен…
Це були його останні слова.
* * *
Причаївшись на даху, Дим дивився на вовків.
Вовків було п’ятеро, і вони давно не їли. Легка здобич скінчилася; вовки протоптали круглу стежину навколо Димового будинку, але проникнути досередини не могли.
Дим дивився, тамуючи в собі дрижаки. Відчуття було кепське — востаннє Дима трусило напередодні стрижки.
Він бачив, як на п’яти старому, із рваним вухом ватажкові наступає молодий самовпевнений самець. Він бачив, що конфлікт зрів; так вийшло, що саме Диму довелось стати свідком розв’язки.
Вони зчепилися на старій клумбі, там, де давно — тисячу років тому! — мама Дима висаджувала гіркі запашні квіти. На міській вулиці, у палісаднику, билися на смерть сірі людожери; старий ватажок знав, що шансів у нього небагато, а молодий самець був сильний, але самовпевнений.
Три вовчиці сиділи на хвостах і дивилися, не виявляючи ознак хвилювання.
Молодий самець здох із гримасою подиву на морді — йому, напевно, здавалося, що це несправедливо. Що старість повинна покірно поступитися місцем агресивній молодості; слиняві жовті ікла, які зімкнулися на шиї в молодого, наочно доводили перевагу мудрості й досвіду.
Ватажок відступив на крок від подоланого супротивника — і упав на сніг, стікаючи кров’ю з розідраного боку.
Тоді вовчиці одночасно встали.
Напевно, вони були голодні — зжерли обох, не надаючи особливих переваг ні молодому, ні досвідченому м’ясу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сліпий Василіск» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вовча сить (повість)“ на сторінці 35. Приємного читання.