Розділ «Вовча сить (повість)»

Я ж усе прекрасно розумію, мовчки відповідав Дим, продавлюючи п’ятою осідаючий сірий сніг. Я всіх розумію, а якщо не вмію сформулювати — що ж… Може, я просто не вважаю за потрібне. Зате ти, Хазяїне, точно не зрозумієш мене.

Ви не ходите отарою? Ваше щастя. Зате вам ніколи не зрозуміти одного… Втім, я вже зарікся пояснювати. Все одно навколо нікого немає, крім вогкої рівнини, солодкої трави в таловинах і вовчого запаху, що наближається.

А мені здавалося — як тільки я вийду в поле, вовки посипляться горохом. Їх не так багато, вовків, їм потрібен час, щоб знайти здобич… Воістину — в страху очі великі.

Хмари були такі ж сірі, як і сніг. І в хмарах теж були таловини, тільки замість боязкої зелені з них проглядала синява, а з однієї діри, яка роз’їхалась просто посередині неба, раптом бризнуло сонце. Дим замружився.

Ось так, Хазяїне. Паси свої отари, стрижи, збирай вовну; через декілька поколінь ти цілком можеш відправити їх на бойню, вони анітрішки не засмутяться… Вони підуть покірно, отарою, як ходили завжди, і тільки за мить до смерті дозволять собі злякатися…

Ні; Дим труснув головою, відганяючи зайві думки.

Отара зобов’язана пастися? Під поглядом пастуха чи вовка? А це ви бачили?

І Дим, розсміявшись, як підліток, показав сіро-синьому небу широкий непристойний жест.

Небо не знітилось.

Може, ми й худоба, думав Дим, по кісточки провалюючись у талу воду. Може… Але нашу долю вирішувати не тобі, Хазяїне. І не вовкам. Я розумію, що тобі глибоко начхати на ці мої розмірковання, ти ніколи навіть про них не довідаєшся… я сподіваюся тільки, що ти здивуєшся, довідавшись про відродження цивілізації. Нашої Цивілізації, тому що вона відродиться, Хазяїне, ого, ще й як…

Дим прищулився; здалося йому чи ні, ніби на близькому і лисому, неприкритому травою обрієві з’явилися сірі тіні?

Навіть коли зараз видалося — вовчий запах усе ближче. Вітер північний, і Дим йде на північ…

Він зупинився. Відсапався; все-таки він відвик від довгих прогулянок, від швидкого кроку. Все-таки він постарів, якось одразу, різко, це тим більше дивно, що ще кілька місяців тому йому приходило до голови упадати за дівчиною…

Серце стугоніло так, що груди ходили ходуном.

— Йдіть сюди, — сказав Дим. Набрав у груди повітря і крикнув з усієї сили:

— Ей, ви! Сюди!

Тиша. Шум вітру у вухах, та ще стукіт серця.

— Агов! Усі сюди!

Від напруження перед очима попливли хвостаті іскорки. Дим знову перевів подих. Всівся просто на сніг.

Серце билося, розносячи по крові винахід Люка. Його дипломну роботу — тричі очищений, недоступний навіть для найтоншого чуття препарат.